Ім'я рози

Эко Умберто

Під народом, сказав він, добре було б розуміти всю цілість громадян, але оскільки серед громадян є також діти, недоумки, злочинці і жінки, то можна б, скажімо, розсудливим способом окреслити народ як найкращу частину громадянства, хоч поки що він не вважає доречним висловлюватись щодо того, кого вважати приналежним до цієї частини.

Він кашлянув, вибачився перед присутніми, зауваживши, що погода того дня, безперечно, надто волога, і припустив, що спосіб, яким народ мав би виражати свою волю, може збігатися із тим, чим є всезагальні виборні сходини. Він сказав, що йому здається річчю розсудливою надати таким сходинам змогу тлумачити, змінювати або скасовувати закон, бо якщо закон створює одна людина, вона може спричинити зло через незнання або лиху волю, і додав, що не варто нагадувати присутнім, скільки таких випадків було останнім часом. Я помітив, що присутні, яких дещо збентежили його попередні слова, не могли не погодитися з останнім твердженням, бо кожен, мабуть, думав про когось іншого і кожен вважав того іншого лиходієм.

Гаразд, вів далі Вільям, якщо одна людина може творити лихі закони, то чи не краще, якщо їх творитиме багато людей? Ясна річ, наголосив він, мова тут про мирські закони, спрямовані на те, щоб громадські

справи малися якнайкраще. Бог звелів Адамові не їсти з дерева пізнання добра і зла, і то був Божий закон; але відтак Він дозволив — та що я кажу? — звелів Адамові дати імена речам, і в цьому Він дав своєму земному підданцеві повну свободу. Адже хоч дехто у наш час твердить, буцім nomina sunt consequentia rerum [263] , книга Буття висловлюється про це цілком ясно: Бог привів до чоловіка всіх живих створінь, щоб побачити, як він їх кликатиме і як саме чоловік назве кожне живе сотворіння, щоб воно так і звалось [264] . І хоч, звісно, перший чоловік, бувши вельми кмітливим, назвав своєю едемською мовою кожну річ і кожне створіння відповідно до їх природи, усе ж він таки мав суверенне право винаходити імена, які, на його думку, найкраще цій природі відповідають. Бо ж відомо, що люди позначають поняття різними іменами, і спільними для всіх є лише ці поняття, знаки речей. Тому слово nomen [265] , безперечно, походить від nomos, себто закон, позаяк усі nomina [266] надаються людьми ad placitum, себто за свобідною спільною домовленістю.

263

Імена є наслідком речей (лат.).

264

Бут2,19.

265

Ім'я (лат.).

266

Імена (лат.).

Присутні не наважились заперечити це вчене доведення. Тому, дійшов висновку Вільям, цілком зрозуміло, що творення законів щодо речей сього світу, а отже, щодо справ міст і королівств, не має нічого спільного зі збереженням і порядкуванням божественним словом, що є невід'ємним привілеєм церковної єрархії. Які нещасливі, сказав Вільям, ці невірні, не маючи подібного авторитету, який би тлумачив їм Боже слово (і всі сповнилися співчуттям до невірних). Але хіба це підстава твердити, буцім невірні не схильні творити закони і керувати своїми справами через уряди, царів, імператорів або султанів чи халіфів, хай як їх називати? Хіба можна заперечити, що чимало римських цісарів мудро вживали свою дочасну владу, як-от, приміром, Траян? Хто ж дав їм, язичникам і невірним, сю природну здатність творити закони і жити в політичному суспільстві? Може, їхні брехливі божки, які очевидно не існують (або не існують очевидно, хай як розуміти заперечення у цьому твердженні)? Звичайно, що ні. Дати їм того не міг ніхто інший, як Бог сил, Бог Ізраїля, Отець Господа нашого Ісуса Христа… Се подиву гідний доказ благості Божої, яка дарувала здатність судити про політичні справи навіть тим, хто не знає авторитету римського первосвященика і не сповідує священних, солодких і моторошних таїн християнського люду! Хіба се не найкращий доказ того, що дочасна влада і мирська юрисдикція не мають нічого спільного з церквою і з законом Ісуса Христа, а Бог зарядив їх поза всяким церковним підтвердженням і ще заки виникла свята наша віра?

Він знову відкашлявся, але цього разу не тільки він. Багато хто з присутніх совався на сідалищах, прочищаючи горло. Я побачив, як кардинал провів язиком по губах і неспокійним, але чемним жестом закликав Вільяма переходити до суті справи. І Вільям перейшов до висновків, які випливали з цих його міркувань і які усім, навіть тим, хто не поділяв цих поглядів і мав ці висновки за не вельми приємні, здалися бездоганними. Отож він сказав, що на користь сих умовисновків, схоже, промовляє приклад самого Христа, який прийшов у світ сей не повелівати, а підпорядковуватися умовам, які склалися в ньому, принаймні що стосується законів кесаря. Він не хотів, щоб апостоли здобували владу і право повелівати, а тому здається річчю мудрою звільнити й наступників апостолів від всякого тягаря мирської влади і повинності чинити примус. Якщо Папа, єпископи і священики не підпорядковуватимуться мирській владі і примусові державця, авторитет сього державця буде уневажнений, тому уневажниться й лад, що його, як було доведено раніше, зарядив у сім світі Бог. Звичайно, слід брати до уваги й дуже делікатні випадки — мовив Вільям — як, приміром, випадок єретиків, про єресь яких може виносити судження тільки церква, хранителька істини, та лиш світська влада може вчиняти щодо них якісь дії. Викривши єретиків, церква, безперечно, повинна доповісти про них державцеві, який має знати стан своїх громадян. А що ж має зробити державець з єретиком? Осудити в ім'я божественної істини, яка не перебуває під його опікою? Державець, може, і повинен осудити єретика, якщо його діяння шкодять співжиттю усього громадянства, а отже, якщо єретик утверджує свою єресь, вбиваючи або утискаючи тих, хто її не поділяє. Але на цьому влада державця закінчується, позаяк нікого на сій землі не можна тілесною покарою примусити додержуватися євангельських приписів, інакше де ж тоді буде свобідна воля, за вжиток якої кожного з нас відтак буде суджено на тім світі? Церква може і повинна остерегти єретика, що він відрікається від спільноти вірних, але вона не може судити його на землі і силувати проти волі. Якби Господь бажав, щоб Його священики посідали владу примусу, Він би зарядив для цього точні приписи, як це Він зробив, давши Мойсееві старий закон. Та Він сього не зробив. А отже, Він сього не бажає. Чи може хтось хоче сказати, що Він сього бажав, та Йому забракло часу або змоги висловити це за три роки проповідування? І слушно, що Він сього не бажав, бо якби забажав, тоді

Папа міг би накидати свою волю королю і християнство вже не було б законом свободи, а стало б нестерпним рабством. Одначе, додав Вільям з веселим виразом обличчя, се ніяк не обмежує влади верховного понтифіка, ба навіть звеличує його посланництво: адже слуга слуг Божих перебуває на сій землі, щоб служити, а не щоб йому служили. І, насамкінець, було б щонайменше дивним, якби Папа мав юрисдикцію над справами імперії, та не над іншими земними царствами. Як відомо, те, що мовить Папа про справи божественні, чинне і для підданців короля Франції, і для підлеглих короля Англії, але воно має бути чинним і для підданців Великого Хана або ж султана невірних, які невірними тому й зовуться, що не дотримують вірності чудовій сій істині. А отже, якби Папа погодився мати дочасну юрисдикцію — у своїй папській гідності — над справами імперії, може постати сумнів, що це призведе до ототожнення дочасної юрисдикції з юрисдикцією духовною, а тому він не матиме духовної зверхності не лише над сарацинами і татарами, але й над французами та англійцями — а це вже злочинне блюзнірство. Ось чому, закінчував мій учитель, йому здається слушним твердити, що авіньйонська церква чинить кривду цілому людству, вважаючи, що їй належить право затверджувати або відхиляти особу того, кого було посаджено цісарем римлян. Щодо імперії Папа має не більші права, ніж щодо інших королівств, а позаяк папському затвердженню не підлягають ні король Франції, ні султан, нема ніже одної причини, чому йому має підлягати імператор німців та італійців. Божественний закон не заряджає такої підлеглості, адже Святе письмо про це нічого не говорить. Ані не схвалюють його закони різних народів, з огляду на повищі причини. Що ж стосується диспуту про убогість, врешті сказав Вільям, то його скромна опінія, яку він та деякі інші люди, як Марсилій Падуанець та Жан де Жанден, доступно виклали у формі порад, провадить до таких висновків: якщо францисканці бажають бути убогими, Папа не може і не повинен опиратися сьому їх чеснотливому бажанню. Що й казати, якби припущення про убогість Христа було доведено, то се не лише було б по мислі міноритам, а й укріпило б думку, що Ісус не прагнув для себе ніякої земної юрисдикції. Але нині вранці від вельми мудрих осіб він, Вільям, прочув про неможливість довести, що Ісус був убогий. Тим-то йому здається, що доречніше обернути це твердження. Позаяк ніхто не довів і довести не зможе, начебто Ісус допоминався для себе і своїх людей якогось мирського владарювання, далекість ся Ісусова від речей дочасних постає як достатній знак, на основі якого можна вважати, не грішачи, що таким чином Ісус надавав перевагу убожеству.

Вільям говорив таким сумирним тоном, висловлював свої переконання з таким сумнівом, що жоден з присутніх не взяв слово, щоб заперечити йому. Це не значить, що сказане ним усіх переконало. Не лише авіньйонці обурено сіпалися, перешіптуючись між собою, але й на самого абата ці слова, схоже, справили несприятливе враження, адже зовсім не так він, мабуть, уявляв собі стосунки між своїм чином та імперією. А щодо міноритів, то Михаїл виглядав розгубленим, Єронім — перестрашеним, а Убертин — замисленим.

Тишу перервав кардинал Поджетто, як завжди усміхнений і погідний, і вельми ґречно спитав Вільяма, чи поїде він до Авіньйона, щоб викласти все це перед мосьпаном Папою. Вільям спитав, якої думки про це сам кардинал, і той відповів, що мосьпан Папа чував немало сумнівних опіній у своєму житті, але, хоч він дуже любить усіх своїх дітей, такі твердження, безперечно, вельми засмутять його.

Тут втрутився Бернард Ґі, який досі навіть рота не розкрив: «Я б вельми втішився, якби брат Вільям, який так майстерно і красномовно вміє викладати свої погляди, приїхав представити їх на суд понтифіка…»

«Ви мене переконали, мосьпане Бернард, — мовив Вільям. — Я не поїду. — Відтак, звертаючись до кардинала, вибачливим тоном мовив: — Розумієте, запалення, яке заполонило мені груди, відраджує мені вирушати в таку довгу подорож в цю пору року…»

«Тоді навіщо ви так довго говорили?» — спитав кардинал.

«Щоб свідкувати про істину, — смиренно мовив Вільям. — Істина зробить нас свобідними».

«Е-е, ні! — вибухнув тут Джованні Дальбена. — Тут йдеться не про істину, яка зробить нас свобідними, а про надмірну свободу, яка хоче стати істинною!»

«Цілком можливо», — лагідно погодився Вільям.

Мені блиснуло рантове передчуття, що зараз здійметься ще лютіша буря сердець і язиків, ніж раніше. Але нічого такого не сталося. Поки ще Дальбена говорив, до зали увійшов капітан лучників і, підійшовши до Бернарда, шепнув йому щось на вухо. Той раптом підвівся і жестом руки попросив слова.

«Браття, — мовив він, — гадаю, цю хосенну дискусію нам доведеться відкласти на пізніше, бо зараз одна вельми серйозна подія примушує нас перервати дебати, за дозволом мосьпана абата. Отож несамохіть я сповнив очікування абата, який сподівався, що провинного у багатьох злочинах, скоєних тут нещодавно, буде знайдено. Чоловік цей тепер в моїх руках. Але, на жаль, його схопили запізно, бо він знову… Там дещо сталося…» — і невиразно показав надвір. Він хутко пройшов залою і вийшов, за ним юрмою посунули інші, і серед перших були ми з Вільямом.

Мій учитель зиркнув на мене і сказав: «Боюсь, щось трапилося з Северином».

П'ятого дня ЧАС ШОСТИЙ,

де знаходять убитого Северина, але ніде не видно книги, яку він був знайшов

Стривожені, ми швидким кроком перетнули дворище. Капітан лучників провів нас до лічниці; дійшовши туди, ми побачили, як в густій сіризні ворушаться якісь тіні: то надбігала братія і челядь, а перед дверима стояли лучники, загородивши прохід.

«Ці озброєні люди за моїм наказом мали шукати чоловіка, який може пролити світло на багато таємниць», — сказав Бернард.

«Ви маєте на увазі брата-зілляра?» — ошелешено спитав настоятель.

«Ні, зараз побачите», — сказав Бернард, проштовхуючись крізь натовп до входу.

Ми ввійшли у Северинову робітню, і перед нашими очима постало невеселе видовище. У калюжі крові лежав труп бідолахи зілляра з розваленою головою. Навколо, здавалось, пронеслася буря, нищачи все на полицях: лембики, пляшки, книги, документи лежали повсюди у безладі та руйнації. Поруч з тілом лежала армілярна сфера, щонайменше вдвічі більша за людську голову; вона була виготовлена з майстерно обробленого металу і вставлена в коротку оздоблену триногу, а зверху мала золотий хрест. Раніше я бачив її на столі ліворуч від входу.