Мідний король
Шрифт:
– Ти хто? – Чоловік у човні підняв ліхтар. – Здається, людина… Неначеб хлопак… Ти що, з корабля упав?
Розвіяр кивнув.
– От уже ж… – пробурмотів чоловік. – Ану, іди сюди… тут не можна сидіти, це бакен, зрозумів? Сигнальний вогонь… я й так припізнився…
Розвіяр хотів перебратися на човен, але замість цього скотився знов у воду. Бакен сильно хитнувся. Чоловік простягнув Розвіярові руку і витяг на корму.
– Холодний який… Іди на ніс, бо я й сам промокну… Іди на ніс, кажу тобі!
Майже весь човен
Зайнялося одразу, і так потужно, що Розвіяр примружився. Бакен, що врятував його від смерті, був маленьким і круглим, і дивлячись на нього збоку, Розвіяр здивувався: як можна було сидіти на такій нікчемній дерев'янці?
– Мені ще три вогні, – пробурмотів бакенник. – Припізнився сьогодні, ой… Пішли! Ну!
Закрутився барабан, спершу повільно, тоді все швидше. Усередині бігли пліч-о-пліч темні звірі, Розвіяр не міг їх як слід роздивитись. По боках човна заляскали лопаті.
– От уже ж, – бурмотів бакенник. – А я все випив майже… Ну от на дні лишилося. На!
Він кинув фляжку, Розвіяр не піймав її, і фляжка впала на дно човна.
– Руки діряві, – сказав бакенник. – Ну ж бо пий… А то…
Розвіяр із третьої спроби відкрутив кришку. Рідини у флязі було й справді на дні, а пахла вона гостро та ядучо. У Розвіяра сльози навернулись на очі.
– Пий, ну! – квапив бакенник.
Розвіяр випив. Одразу нічого не відчув, але вже за мить йому стало краще; він побачив, як переможно висявають вогні Мірте, як відбиваються в кожній краплині, що зривається з гребної лопаті, і як віддаляється, погойдуючись на воді, запалений бакен.
– Хто ти такий, га?
– Розві…яр.
– Юнга? Матрос?
– Нє. Ні.
– А хто?
Розвіяр закашлявся.
Вогні займались один по одному. Величезні їздові пацюки, замкнені в колесі, знали й виконували команди «Фру» та «Ну». Розвіяр заснув.
Він спав, скулившись на носовій лавці, не помічаючи ні холоду, ні світла. Море заколисувало його. Він спав, немов передчуваючи: життя буде довгим і треба набратися сил.
Його розбуркав чужий голос. Із напівмороку (біля Мірте ночі не бувають темними) виплив другий човен, і молодий сварливий голос окликнув бакенника:
– Гей! Ти б ще над ранок виїхав!
– Припізнився, буває…
– Буває… От сяде хтось на мілину, тоді тебе й підвісять за оце саме «буває»… Хто це в тебе?
Розвіяр заслонив обличчя ліктем – занадто яскравим здалося світло розпаленого ліхтаря.
– На бакені сидів. Я вже думав, потопельник.
– «На бакені»… навіщо підібрав його, тебе питаю? Мало клопотів? Мало тобі другого
– Ну помирав же, тобто на бакені… Зовсім ще хлопчисько.
Власник молодого сварливого голосу підігнав свій човен ближче.
– Гей, відповідай-но, хто такий!
– Розвіяр.
– Звідки взявся?
– За борт… упав.
– З якого корабля, ану, не брехати!
– З «Крилами».
– «Крилама» проходила сьогодні, – сварливий хмикнув. – Юнга?
– Ні.
– Щось мені не подобається цей один, – пробурмотів сварливий чоловік. – Ану… поглянь-бо на мене, шмарклю!
Розвіяр підняв голову. Сварливий чоловік дивився на нього з півтемряви, високо піднявши ліхтар.
– Старий, – сказав зміненим голосом. – Ану, поглянь на нього, тобі там ближче. Здається мені, що в нього гексава мармиза.
Бакенник, який підібрав Розвіяра, посвітив йому в обличчя ліхтарем. Розвіяр зажмурився.
Тихенько плескалася хвиля, торкаючи лопаті гребних коліс.
– Що? – сказав бакенник зміненим голосом. – Викинули з корабля, так?
Розвіяр знову почав дрижати. Сварливий лайнувся довго й незрозуміло.
– Не люблять вони, – пробурмотів бакенник. – Так. У них із цим… суворо.
Сварливий знову вибухнув лайкою. Обклав Розвіяра, тоді перекинувся на Золотих і далі лаявся без упину – монотонно. Очі його, звернені до сяйливого міста, блищали, мов у щура в барабані.
– А робити ж що? – спитав бакенник у простір. – Я й сам… У самого тимчасове право на проживання, два попередження, а з третім проженуть мене у три вирви… Що з тобою робити, хлопче? Куди дівати? У місто не можна… Та й тут теж негодяще місце для гекса, ох, Шуу тебе роздери…
Він закрутив головою, мов сподіваючись, що з хвиль підніметься раптом підходяще місце для Розвіяра.
– Викинь його, – сказав сварливий.
– Так, цей…
– Або відвези до маяка.
Бакенник похлинувся:
– Та він же несповна розуму! Хто його зна, що… Ганятися почне, або вб'є, і нічого йому за це не буде… Як тоді, коли він рибалку зарізав…
– Ну тоді викинь.
– Я ж не Золотий – людину в море викидати, – тихо сказав бакенник.
– Ну вези.
– Далеко, це ж пацюків ганяти, а вони й так заморені.
– Ну викинь, чого ти мені голову морочиш? Раніше треба було думати, перш ніж гексаня підбирати, старий дурню, утробина відрижка…
І знову ринув одноманітний потік лайки.
Одинока скеля здіймалась над водою камінним островом. Човен Розвіярового рятівника підійшов до нього вдосвіта, коли небо сіріло, гублячи зорі. Поблизу було чути, як тріщить і виє полум'я в прозорій чаші маяка.
– Ну от, – сказав бакенник. – Доля в тебе, хлопче, звісно… ех. Знав я одного гекса… Справжнісінький звір, звісно, але мені добряче допоміг… Ти йди. Мені повертатися треба.