Мільйон і один день канікул
Шрифт:
“Та моя менша донька! І знаєш, я з нею цілком згоден: насамперед усе треба побачити й відчути самому. Тоді тобі повірять. Ну, ходімо шукати Причепу?”
Вони вийшли з намету на берег… Аж тут хвиля, що враз набігла, підхопила Карена й повернула в звичний космос…
Алька сиділа навпочіпки посеред розжареної пустелі й креслила на піску довгу формулу. Сонце било в пісок, блиск обпікав очі, але Алька боялася підвести голову. Вона слухала знайомий батьків голос.
“Плюс тут більш логічний, аніж мінус. І увінчати все треба нескінченністю. Розумієш мене, Алько?
Алька різко підвела голову. І не побачила нічого, крім нескінченного блиску. Тоді легким помахом руки вона стерла з піску щойно відкриту формулу щастя.
Пап біг пологим берегом океану. Був приплив, і шипуча піна наздоганяла, майже торкалася його ніг.
Пап біг дуже швидко, випереджаючи хвилю.
А назустріч йому бігла світлокоса струнка дівчина.
Пап аж задихався від бігу. Він достоту не знав, хто вона. Дівчина була ще дуже далеко. І він напружував усі сили, щоб устигнути до неї раніше од пружної хвилі…
Штурман розплющив очі, оглянувся.
Двоє хлопчиків і дівчинка на місці, у своїх кріслах. Куняють, труть кулаками очі. На стінах — полотна відомих художників, портрети покорителів космосу й далеких планет. Діти, напевне, потомилися, забулися в короткому сні.
І він, штурман, не витримав напруження, склепив на хвильку повіки. Але хто ж привидівся йому? Хто та дівчина, що так нагадувала йому рано померлу матір?
Крізь ілюмінатор штурман зовсім близько бачив світле коло, що увінчувало космічну діру.
Пап уперто струснув рудою головою: минулого нізащо не повернеш, навіть при зворотному плинові часу. Це зрозуміло й дитині!
І нараз тишу прорізав палкий шепіт.
Пап озирнувся: хто це?
І побачив Альку.
Алло, алло, плането Земля,
Космічний усім привіт!
Нас роз’єднала простору петля -
Шлях наш — тисяча літ!
Алло, алло, плането Земля!
Змінилось обличчя твоє…
Та вертаємось ми! І сталь корабля
Розлуці бій дає!..
Король сидів перед дзеркалом і стриг вуса тупими ножицями. Ножиці ляскали, король морщився. Він не дивився на телеекран: тепер на Землі, як здогадався король, не лишилося жодного королівства. Навіть на найзабутішому острові.
Ще півгодини тому Мишук був щасливий, коли розповідав синові про свої пригоди.
Є туманності й галактики, що існують мільярди років, а є зірки-немовлята, яким лише десь мільйон років. Але ніде немає галактик, старших за двадцять мільярдів років. А що було із Всесвітом раніше? Як виникли перші зірки? Вибух чи стиснення матерії створює нові світи — ось що хвилювало астрофізика!
— І ти з’ясував? — нетерпляче запитав король у сина.
Вчений розвів руками.
— На це запитання не можна відповісти тільки “так” або “ні”. Я хочу відкрити дуже складний закон.
— А кому він буде потрібний, якщо ми повернемося додому через три тисячі років? — прискіпувався Мишук до сина.
Той посміхнувся:
— Що ж, люди матимуть іще один застарілий закон.
— Тобі добре, ти знову втечеш у космос, — бурчав король. — А що робитиму я?
— Ти? Ти розповідатимеш дітям казки.
— Казки… — Король смикнув себе за вуса. — То, значить, це правда, що ми повернемося на зовсім нову Землю?
— Правда!
— Як ти гадаєш, — занепокоєно спитав Мишук, — може, мені трохи підстригтися? А то занадто вже я старомодний.
— Я сам про це подумав, — усміхнувся син. — Я — за!
— Ми разом висадимося на Землю? — уточнив король.
— Разом.
Король узяв ножиці… Коли на верхній губі залишилося три волосинки, Мишук поклав ножиці й подивився в дзеркало. Він не впізнав себе. У дзеркалі видно було голе обличчя.
— Ну, от, я більше не король, — промовив він і змахнув пальцем сльозу.
Він міг іще дозволити собі такий королівський жарт — пожаліти себе, пустити сльозу.
— Ісілю! — гукнув король на весь голос, і той одразу ж з’явився. — Ти впізнаєш мене?
Ісіль похитав головою.
— Це я — твій дядько Мишук, — король засмучено зітхнув. — Я дозволяю тобі говорити!
— Голос начебто ваш, — сказав невпевнено Ісіль. — Та й чоботи…
— Годі! — король зняв із себе чоботи. — З минулим покінчено! Це був передостанній наш жарт… Неси чемодан, Ісілю!
Ісіль приніс чемодан.
— А тепер, — урочисто сказав Мишук, — я дам для всіх останній королівський бал. — І він підняв кришку.
Чемодан був доверху набитий живими квітами з Тутика.
Запрошення, яке розніс по каютах “Вікторії” усміхнений Ісіль, потішило всіх пасажирів.
Земля зникла з екранів, крізь ілюмінатори було видно тільки ореол навколо діри, і в ці відповідальні хвилини землянам захотілося бути разом. Навіть капітан Вегов, дуже зайнятий у штурманській рубці, обіцяв на хвилину зазирнути до кают-компанії. Попросив організатора залишити вільною половину стола. “Про всяк випадок”, — сказав Вегов.