Міжконтинентальний вузол

Семенов Юлиан Семенович

— Завжди?

— По-моєму, завжди.

— На багато?

— Та вже ж не на карбованець.

— А куди гроші діває?

— Гульвіса… Залишилося два-три роки для чоловіка, а там старість, от і поспішає…

— Добре його знаєте?

— Він до Тубіна прилітав у Ялту, коли ми там працювали. Я ще зняв його в епізоді, де ганяють на водних лижах, він утер носа професіоналам.

— У нас немає професіоналів, — посміхнувся Славін. — Наш спорт любительський… Удень слюсар на заводі, а ввечері їде в «Лужники» грати проти

збірної ФРН, хіба не так?

… Славін пішов на знімальний майданчик, під світло юпітерів, до Тубіна; той зразу ж сказав, що Дмитро Степанов його давній друг; хочу знятися в його сценарії, але пін мені пропонує тільки злочинців, а за злочинців народного артиста Союзу не дадуть, потрібна галерея позитивних образів, та й премію дають лише тим акторам, які грають передовиків; дивно, як це Броневому дали орден за гестапо-Мюллера…

Славін спитав Тубіна:

— А яке значення для ролі має те, що замість шпал ним почепили кубарі на петлиці, Василю Аркадійовичу?

— Не розумієте? — здивувався той щиро.

— Зовсім не розумію.

— Ніхто не розуміє трепетної душі артиста, — зітхнув Тубін. — А шкода. Коли я батальйонний комісар, то й відчуваю себе по-комісарськи… Політрук — нижча ланка політпрацівників, треба шукати свою барву, манеру поведінки, а в режисерському сценарії було написано: «батальйонний комісар». До цього я й готувався. Симонова перечитав, Гроссмана, Бондарева з Биковим, Бориса Васильєва… Пристрілявся до образу, нафантазував характер, у сценарії ж лише контур, не слова — бляшки, суцільна функціональність… І — на тобі, політрук!

— А яка нагорода на гімнастерці… Це також важливо для артиста?

— Надзвичайно важливо! Якось я грав досить великий епізод — роль маршала Мерецкова. Ви собі не уявляєте, яку легку радість я відчував увесь той час, поки носив маршальську форму із зіркою Героя…

— А в преферанс це грати не заважало? — посміхнувся Славін.

— Що ви! Який там у біса преферанс! Я не міг узяти в руки карти! Я був в образі полководця! Мене сон не брав, лікарі седуксен приписали!

— А ви Іванова могли б зіграти?

— Єгора?

— Так.

— Коли б написали — зміг би. Характер. Камінь. Величина. І при цьому — ніжна дитина. В ньому мало хто бачить хлопчика, що вирішив довести світові своє право на мрію. Він же ховається від людей, вигадав собі імедж і живе під ним…

— Але ж у нього ні зірок немає, ні лауреатства… Лацкани пусті, тільки характер, — сказав Славін.

— Зірки будуть, — упевнено виповів Тубін. — І лауреатство теж. Прикро, звичайно, якщо посмертно…

— Хто у вас у п'ятницю програв? — спитав Славін. — Кажуть, рубалися дуже цікаво…

— Гена пролетів, як голуб.

— Кульков?

— Так, — актор засміявся. — Чули історію про те, як ховали преферансиста, який помер від розриву серця, взявши дві взятки на мізері?

— Не чув.

— Але

в преф граєте?

— Якщо доводиться їхати в поїзді.

— Тоді зрозумієте… Ховають покійника колеги по зеленому столу, сумно йдуть за труною, а один учасник пульки шепоче другому: «Коли б я зайшов до нього вісімкою треф, — і киває на труну, — він потяг би не дві, а шість взяток»…

— Дивно, я зустрічався недавно з Івановим, — озвався Славін, посміявшись з анекдоту, — і він не справив на мене враження людини, яка живе під вигаданим імеджем…

— Це, знаєте, справа людської талановитості… Коли ви зразу ж помічаєте, що людина грає, — тоді, звичайно, нецікаво, — провінція награє так, що аж гай гуде. Тільки особистість вживається в той образ, який вона задумала і вибрала… Пригадуєте, у Пастернака «ввойду, как образ входит в образ, и как предмет сечет предмет».

— А як би ви грали Іванова?

— Не зрозумів. Що значить, як би грав? Так, як його образ написав би сценарист…

— Припустимо, сценарист його не знає. Але вам пропонують матеріал, де с вчений, схожий на Іванова… Ви маєте право запропонувати своє прочитання образу?

— Залежить від режисера. Знаєте анекдот: прийшов чоловік у виконком і питає: «Скажіть, у мене право на відпочинок є?» — «Є». — «А право на використання вільного часу за власним бажанням?» — «Є». — «А я можу…» — «Не можете!» Право є, а могти — не можеш! Епохальний анекдот, правда? От і режисери: один приймає задум актора. — «Можеш, брате! Все можна, шукай!» А інший знімає тебе, як мавпочку, та ще й примушує рахувати в думці, поки руку до лоба піднімеш, і щоб неодмінно долічив до п'яти, не більше і не менше, таким він бачить жест, розумієте?

— Ну, а коли режисер ваш союзник?

— Чорт його знає… Тоді, звичайно, я запропонував би йому своє бачення… Ви з, Жориною матусею знайомі?

— Мало…

— Побачили б ви, як він щонеділі виводить її гуляти в парк… Вона з дворян, аристократка… Майже нічого не чує і все шпетить Жору, шпетить: і те він робить не так, І це… Треба мати його витримку, щоб усміхатися, жартувати, обіцяти виправитись… І щороку половину своєї відпустки витрачає на стареньку — вивозить під Зарайськ, там у її батька маєток був… А послухайте, як він гримить на вчених радах?! Ніяких авторитетів…

— Щось подібне вже було в кіно, — сказав Славін. — Ніжність до мами, грубість на роботі… Не пригадую тільки в якому… І мені це здалося трохи штучним, занадто прямолінійним, чи що…

— Світ стомився від простоти, шукають штучності, аби лишень здивувати… Шкода… Наприкінці свого шляху не можна не впасти як у єресь, так і в разючу простоту…

— Любите Пастернака?

— От кого зіграти б…

— Це справді цікаво, — погодився Славін. — Хоч дуже непросто…

З колосників, що оточували знімальний майданчик, оператор крикнув: