Маґнат
Шрифт:
Не те, щоб я шкодував, що розповів паничеві про свої життєві дороги, але мені було неприємно, що він почув у моїй оповіді приховане благання про поміч, чого я і в думці не мав. Ліпше було мені списати свою історію на папері, раз вона так уже проситься між люди. А допомогти мені є кому: такі поважні люди, як боневицький маршалок, князь Януш Заславський, коли дізнається про мою лиху пригоду, напише другого листа до його королівської мосці. Невдовзі він прибуде в Добромиль,
Панич подякував мені за те, що поїхав з ним. Умів, коли захоче, бути гречним, і ми з ним розпрощалися, я знав, аж до похорону. Від свіжого повітря мені стало ліпше, я навіть їсти захотів.
У замку кипіла робота: готувались не лише до похорону, а й до поминальної учти, дуже пишної. Родина й найбільші пани будуть поминати Гербурта на Сліпій горі, а інші — тут, в Низькому замку. Павлуся й Михайла я не бачив уже давно. Забрали їх до роботи. Не було кому й шматок хліба мені принести, то я зупинив якогось пахолка і попросив принести мені хліба й узвару.
Попри мій поважний вигляд, в грудях моїх билося не орлине серце, а гороб’яче. Втім, я ніколи не прикидався орлом, і ніхто мені цього б не закинув. Від згадки про те, що мене чекає, часом плуталося в голові, особливо проти ночі. Я мусив кожного разу приводити себе до тями й казати: не тебе, а Гербурта покладуть у землю. НЕ ТЕБЕ. Не може бути такого, щоб мрець лишався, а живий замість нього лягав у домовину.
Попрощавшись з Яном Левом, пішов я просто до свого покою, ні з ким не перекинувшись словом. Зі мною було так завше: своїм був серед своїх, а чужим серед чужих. Але як уже знаходив собі приятеля, то правдивого і надовго. Звісно, бідний тягнеться до бідного, багатий до багатого, кожен шукає собі рівню, але не завше сі відносини безпечні та щирі. Як не можеш відкрити душу перед кимось, значить, Господь тебе застерігає і треба його слухати. Він править твоїм серцем, більше ніхто. Ясновельможний не став би ніколи моїм приятелем, однак я зробив би для нього те, що зробив би для побратима. Шкода, що він про се не встиг дізнатись, може, се полегшило б його біль.
Двері до мого покою були прохилені. Я подумав, що се Михайло або Павлусь зайшли, бо служка не встиг би так хутко. Я увійшов і відсахнувся від того, хто кинувся до мене.
— Тату!
Аж то мій Володимирко приїхав до мене в Добромиль. А я йшов так помалу, ще й стільки часу стратив із паничем. Перша хвиля радості оглушила мене. Як? Яким чином? Виходить, листи мої дійшли, хвала Богу милосердному. А якби ми розминулися? Та де! Володимирко приїхав на похорон в обозі князя Януша Заславського. Я термосив сина, не чуючи, що той відповідає. А служка тим часом стояв у дверях з тацею, накритою білим рушником. Нарешті протиснувся, поставив тацю на стіл і зник. Коли я врешті прийшов до тями від тої великої радості, що бачу свого сина живим і здоровим, то всадовив його на стільці, а сам сів на ліжку.
— Тяжка була дорога? — спитав я.
— Так собі…
А що він міг відповісти? Світу не бачив. Мав праву ногу коротшу за ліву від роду, то до війська не мусив йти. А до науки не мав кебети, лінувався. Для жони то щастя — не згине її муж на чужині, а господарювати
— У сю пору, — мовив я, — дороги — хай Бог милує, але як вночі підмерзне, напевно, нічого. А як твоя жінка, чи здорова?
— Здорова, тату.
— А тесть, тестьова?
— Усі здорові. Спершу ми думали, що ви вже у Кракові, а потім дізнались, що не доїхали.
— Як же ти зважився поїхати?
— Ет! — син похнюпився.
— Кажи вже!
— Не знав навіть, чи ви ще в Добромилі, але трапилася оказія. Я трохи зі страху, правда, не вмер, такого наслухався в обозі…
— Ну?
— Що пана Гербурта струїли католики за те, що не хотів, аби була унія. Я боявся аж за вас, тату.
— Що ще казали?
— Знаю, що то неправда, але казали, ніби ви, ви…
— Та кажи вже швидше! — гримнув я.
Володимирко нахилився і прошептав:
— Казали, ніби ви, мабуть, оженитеся з Гербуртовою вдовою. Як побачила вона, що ви так схожі на її покійного мужа, то прикипіла до вас серцем.
— Чого ж ти думаєш, що то неправда? А якби була правда?
Я ледве стримував сміх. Син почервонів.
— Ви так пишно вбрані, тату, як князь. А в мене чобіт дірявий, мокро. Але то нічого! Я тішуся, що вас знайшов живого та здорового.
— То ти приїхав, коли довідався, що я женюся з Гербуртовою?
Він замотав головою:
— Ні, се в обозі говорили! Мене тесть послав. Біда в нас, тату! Вимерзло у нас те, що посіяли. Треба заново сіяти, а де те зерно взяти? Думали борги віддати, але самі знаєте, другий рік неврожай. А тут тестя взяли за горло, треба Корчівку продавати.
— Скільки треба?
— Сімсот злотих. Ви ж мали, тату, гроші з собою, мусило щось зостатись. Бо ми пропадемо. І ще дитя має вродитись. Се ж і моя частка, не хіба ваша… Тесть мене послав, аби я забрав, бо всяке може з вами статись серед ляхів на чужині.
Я сидів, ніби мені цвях увігнали в саме серце. Прикро бачити, як руйнується той світ, що досі був моїм. Як йому сказати, що ті гроші, які я виручив за село, вкрадено, а обіцяні злоті треба ще, аби віддали. А я куди тоді? Зрештою, як дірок багато, то латають спершу ту, що найбільша.
— Щось не так, тату?
— Скоро похорон, я мушу його відбути, а тоді ми сядемо з тобою й поміркуємо, як вас порятувати.
Та за один перстень, що я ношу на пальці, замотавши шматиною, аби хтось не зурочив, можна купити два такі села, як наша Корчівка, котру я записав на сина. Якби я міг себе продати, то продав би, але хто мене купить? Пропав мій хлопець. Тесть сам винен, бо чужого лісу відхопив шмат, відсудили в нього. Але я все зроблю, аби дали мені спокій, а сам віддам свою судьбу вітру, нехай несе, куди хоче. Спершу страшно було, спати не міг, коли зі мною ота пригода трапилась і опинився між чужих людей, але нема такого, щоб один світ згинув, а іншого не було.