Маха гола
Шрифт:
Релігія сторіччями пригнічувала мистецтво. Великі художники, що малювали з хрестом на грудях і чотками за спиною, боялися людської краси. Вони ховали тіла під важким сукном з грубими складками або під безглуздими кринолінами, і митець навіть уявити не смів, що там під одягом. На свою натуру він дивився, як дивиться богомолець на пишну мантію святої діви, не знаючи, чи під нею жіноче тіло, чи, може, залізна тринога, на якій закріплено голову. Радість життя вважали гріхом, наготу, творіння боже, — прокляттям. Марно сяяло над іспанською землею сонце, ще прекрасніше, ніж над Венецією; марно окутував її ніжний серпанок, ще прозоріший, ніж у Фландрії: іспанське мистецтво залишалося темним, сухим, «стриманим» — і після того навіть, як сюди дійшли творіння Тіціана *. Відродження, що в усьому світі схилялося перед наготою, як перед вінцем творчої
Ота гола жінка, яка поклала кучеряву голівку на схрещені руки, спокійно й невимушено відкривши кущики волосся під пахвами, стала символом пробудженого мистецтва, доти зневаженого й занедбаного. Здавалося, це легеньке тіло ледь торкається зеленого дивана та мереживних подушок і ось-ось злетить угору, підняте могутньою силою воскресіння.
Реновалес думав про двох майстрів, однаково великих і разом з тим таких несхожих. Один вражав монументальною величчю — спокійний, бездоганний і незворушний, він височів над обрієм Історії, мов грандіозний палац, на мармурових стінах якого за ціле сторіччя не з’явилося жодної тріщини. З усіх боків однаковий фасад — благородний, довершений і строгий, без крихти фантазії, без жодної примхливої деталі. То була сама поміркованість, розсудлива і зрівноважена, не здатна ні палко захоплюватись, ні втрачати самовладання; ні пориватись уперед, ні запалюватись. Другий був наче висока гора довільних химерних обрисів, помережана звивистими тріщинами та шерехатостями, як усе, що створено самою Природою. З одного боку — нагромадження голих, безплідних скель; з другого — долина, вкрита квітучими травами; внизу сад, у якому розливаються п’янкі пахощі і співають пташки; а на самій вершині чорна корона з хмар, що гримлять і метають блискавки. То була уява, яка стрімко мчала вперед, лиш іноді спинялася на хвильку, відсапувалась і знову зривалась шалено бігти, втупивши погляд у нескінченність і не відриваючи ніг від землі.
Життя дона Дієго можна описати двома словами: «Він малював». Оце й уся його біографія. Мандруючи по Іспанії чи Італії, він дивився нові картини — ніщо інше його не цікавило. При дворі короля-поета *, посеред любовних інтриг та маскарадів, він жив, як чернець, що дав обітницю живопису, завжди перед полотном і натурою: сьогодні блазнем, завтра маленькою інфантою — і не знав інших жадань, окрім доскочити вищого придворного титулу й нашити на своє чорне вбрання хрест із червоної матерії. То була висока душа, ув’язнена в холоднокровному тілі, яке ніколи не тривожило художника нервовим розладом, ніколи його творчого спокою не порушували спалахи шалених пристрастей. Через тиждень по смерті дона Дієго впокоїлася й лагідна донья Хуана *, його дружина, і вони знов поєдналися, ніби не могли існувати порізно після тривалого спільного паломництва по цьому світі, спокійної мандрівки без пригод.
Гойя теж малював, але й водночас — «жив». То було життя художника і блискучого гранда: цікаве, як роман, і сповнене таємничих любовних пригод. Відхиливши завісу до його студії, учні часто бачили на колінах маестро складки розкішних шовкових суконь. Вродливі герцогині тієї доби любили, щоб цей дужий арагонець, такий мужній і грубувато-галантний, підмальовував їм щоки, і сміялися, як божевільні, від цих ніжних і інтимних доторків. Милуючись божественною наготою жінки, що лежала на розкиданій постелі, він переносив її на полотно, скоряючись нездоланному пориву, владній необхідності обезсмертити красу, і відблиск легендарної слави великого іспанського художника падав на всіх красунь, увічнених його пензлем.
Малювати без страху й без упереджень, горіти в екстазі, відтворюючи на полотні осяйну наготу, вологий бурштин жіночого тіла з його блідо-рожевими відтінками морської мушлі, було заповітним прагненням Реновалеса. Він мріяв жити,
6
Франсіско Гойя.
Та ба! Його життя було схоже на життя дона Дієго: безвиразне й одноманітне, мов рух годинникової стрілки. Він малював, але — не жив; його картини хвалили за точність відтворення, за гру світлотіні, за вміння передати на полотні невловний Колір повітря і зовнішні форми предметів, але чогось йому бракувало, і це «щось» нуртувало у нього в душі і рвалося на волю, марно намагаючись пробити шкаралупу буденності.
Згадавши про романтичне життя Гойї, він замислився над своїм власним. Його називали видатним майстром; платили великі гроші за всі його картини, а надто ті, що були зроблені на чужий смак, зовсім інакше, ніж вимагала від нього совість митця. Він жив спокійно, ні в чому не знав нестатку. Мав розкішну, як палац, студію, — її фотографії не раз друковано в ілюстрованих журналах, — мав дружину, яка вірила в його геніальність, і майже дорослу дочку. Його оточував цілий гурт учнів, і кожен з них аж затинався від хвилювання, коли йому доводилось висловлювати свою думку про твори вчителя. Від колишнього богемного життя тільки й лишилося в нього, що кілька продавлених фетрових капелюхів, довга борода, густі скуйовджені патли і певна недбалість в одязі; та коли його високе становище «національного генія» цього вимагало, він діставав із шафи обвішаний орденами фрак і врочисто з’являвся на офіційних прийомах. У банку на його рахунку лежали тисячі дуро. Не раз прямо в студії, з палітрою в руці, художник розмовляв з повіреним про те, на який щабель суспільної ієрархії піднявся він із своїм річним прибутком. У світському товаристві ім’я Реновалеса було добре відоме, а для дам стало модою замовляти йому портрет.
Колись він здобув скандальну славу за сміливі експерименти в техніці колориту, йому закидали також, що він надто по-своєму бачить природу, але з його ім’ям ніколи не пов’язувано жодної спроби вчинити замах на норми суспільної добропристойності. Жінки його були простими іспанками, мальовничими й негарними; якщо він коли й малював голе тіло, то це були або зрошені потом груди селянина, або білі, як молоко, пухкенькі немовлята. Він був достойний і чесний маестро, що жив зі свого хисту, як інші живуть з торгівлі або комерції.
Чого ж йому тоді бракує?.. Гай-гай!.. Реновалес іронічно посміхнувся. І в пам’яті його стрімкою лавиною спогадів прокотилося раптом усе його життя. Він знову прикипів поглядом до жінки на полотні, схожої на перламутрову амфору, з осяйним білим тілом, із закинутими за голову руками, з гордовито піднятими персами й очима, що дивилися на нього, мов на давнього знайомого, і повторив подумки з гірким сумом:
— Гойїна маха!.. Маха гола!..
II
Спогадуючи перші роки свого життя, Маріано Реновалес, надзвичайно сприйнятливий до зовнішніх вражень, відчував, як у вухах починають дзвеніти удари молотів. Від сходу сонця й аж поки на землю спустяться сірі сутінки, співало і стогнало на ковадлі залізо, здригалися стіни будинку і двигтіла підлога горішньої комірчини, де грався Маріано, повзаючи біля ніг блідої хворобливої жінки з глибоко запалими серйозними очима, яка раз у раз відривалася від шиття і цілувала малюка поривчасто й палко, ніби боялася, що скоро їх розлучать.
Під дзенькіт тих невтомних молотів, що гупали, відколи Маріано себе пам’ятав, він щодня схоплювався рано-вранці і збігав униз до кузні погрітися біля розпаленого горна. Його батько, лагідний велетень, зарослий густою щетиною й вимазаний сажею, ходив по кузні — перевертав залізяччя, напилював щось терпугом і, даючи накази ковальчукам, так кричав, що голос його перекривав брязкіт металу. Двоє захеканих хлопців з розхристаними грудьми вимахували над ковадлом молотами, і залізо, то червоне, а то тільки призолочене, бризкало снопами іскор, розквітало тріскотливими букетами, пускало під чорну стелю рої вогняних мух, що відразу ж гинули, гасли й чорніли, осідали кіптявою по кутках.