Максим Рильський
Шрифт:
Кульмінацією інспірованих партією нагінок став вересневий (1947 р.) пленум правління СРПУ, головну доповідь на якому виголошував Олександр Корнійчук, який нещодавно перебрав з рук Рильського керівництво письменницькою Спілкою. Тема доповіді – красномовна: «Про виконання Спілкою радянських письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали “Звезда” і “Ленинград”».
Корнійчук лютував: «Твори Рильського відірвані від сучасності, ігнорують боротьбу українського народу з побудови нового соціалістичного суспільства, позбавлені свідомості й почуття національної гордості. Рильський в своїх творах висловлює антинародні націоналістичні погляди, вихваляє реакційних українських націоналістичних діячів типу Антоновича, Науменка, Русова та ін., в прикрашеному вигляді зображує старий поміщицько-капіталістичний лад, намагається відродити реакційну теорію мистецтва для мистецтва…» [19]
19
На голову Рильського і двох його колег по перу посипався град убивчих звинувачень. Виступаючи перед учасниками пленуму, Каганович назвав Максима Тадейовича «петлюрівцем», а слова одного з віршів Рильського («Я – син Країни Рад») кваліфікував як політично двозначні: мовляв, різні бували ради, була й Центральна Рада, – тож чи не її сином уважає себе поет?!
Згідно з «ритуалом», до розносної ідеологічної кампанії мала долучатися й літературна молодь. Микола Руденко (згодом – легендарний український правозахисник) згадував, як його й інших представників «молодняка» готували до публічного виступу проти Рильського. Був виклик до ЦК, був «інструктаж». «Конкретні настанови ми отримували від Леоніда Новиченка, який тоді завідував сектором літератури в ЦК КПУ, – пояснював М. Руденко у спогадах «Найбільше диво – життя». – Саме він і запропонував мені виступити на нараді молодих письменників із критикою поеми Максима Рильського «Мандрівка в молодість». Новиченко доволі прозоро натякнув, що це особисте доручення Кагановича, а він тільки передає його. Проте слід зауважити, що Леонід Миколайович передавав його не без приємності. /…/ Далеко пізніше я усвідомив, що виконував роль бездушної зброї в руках сталінського сатрапа…» [20]
20
Руденко М. Найбільше диво – життя. – К.; Едмонтон; Торонто. – С. 170–171. Час каяття настане і для Л. Новиченка, автора 2-томової праці «Поетичний світ Максима Рильського» (К., 1980, 1993): він жалкуватиме, що, працюючи в апараті ЦК КП(б) під «проводом» Л. Кагановича, «змушений був брати участь у «реалізації» на українському ґрунті «ідей» відомих постанов московського ЦК з питань літератури і мистецтва», тож той період виявився для нього «найбільш нещасним і безславним» у житті (дісталося тоді й самому Л. Новиченку: його також звільнили з посади за «націонал-ухильництво»!).
Утім, М. Руденко зауважує, що «видатні письменики, яких ми піддали моральному катуванню, ніскільки на нас не ображалися. Вони вже не раз потрапляли в такі ситуації і добре розуміли, що ніхто з нас не міг відмовитися від Кагановичевого доручення». Була, отож, у тому драматичному дійстві 1947 р. якась жорстока «театральність»; умови «гри» для учасників «спектаклю» були очевидними, проте хіба від того ставало легше? Л. Новиченко, посилаючись на «свідчення поінформованих осіб», стверджує, що Л. Каганович таємно готував пленум ЦК КП(б)У з головним питанням на черзі денній: «Про націоналістичний ухил у Компартії України» [21] , – і це означало, що мав повторитися 1937 рік… Сталося, однак, по-іншому: наприкінці 1947-го Кагановича відкликали до Москви…
21
Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського. – Книга друга (1941–1964). – К.: Інтел, 1993. – С. 81.
А репресивна машина за інерцією продовжувала свою лиху справу. Тим паче, що добровільних «інквізиторів» у таких випадках завжди вистачає. Одні савченки відійшли, інші прийшли на їхнє місце – й ім’я їм легіон.
Одна з найбільш одіозних статей 1947 р. належала перу Леоніда Хінкулова («Чому літають ластівки» – журнал «Дніпро», 1947, № 12). Її назва нагадувала про давній вірш М. Рильського, в якому були такі рядки:
Хай собі кружляє, обертаєтьсяХоч круг лампочки земля стара!Ластівки літають, бо літається,І Ганнуся плаче, бо пора…І хоч Ганнуся Максима Рильського переживала те, що задовго до неї відбувалося із пушкінською Тетяною Ларіною («Пришла пора – она влюбилась…»), –
Та що там «вороги»: Хінкулов обурюється навіть тим, що у вірші «Лист до рідного краю» зі збірки «Вірність» жодного разу не згадується слово «колгосп»!
Усе це, звісно, було б смішно, якби не було сумно. Адже подібні курйози, абсурдні звинувачення свідчили про ту саму безпросвітність тоталітаризму комуністичного зразка, над якою невдовзі сміятиметься у своїй антиутопії «1984» колишній симпатик комуністичної ідеї Джордж Орвелл. Писалася вона, як відомо, в 1948 р., тож виходить, що кагановичі й хінкулови випереджали Орвелла, демонструючи сутність «царства справедливості» вже й не на аркушах паперу, а «у формах самого життя»…
* * *
Для Максима Рильського-поета 1947 рік був нищівним: повернути собі втрачений голос він не міг ще протягом багатьох років. Рильський багато працював як перекладач, охоче брав участь у підготовці видань класиків, – проте атмосфера, що панувала в «народній державі», сковувала його талант, змушувала постійно озиратися, зловживати віршованою риторикою. Однак душа його все ж зуміла відновитися і для високої творчості: останні роки життя поета будуть ознаменовані появою книжок, що свідчитимуть про ренесанс Рильського. Ту нетривалу фінальну пору його творчого спалаху назвуть «третім цвітінням» – цвітінням після пережитих жорстоких морозів…
Володимир Панченко
Неокласики: не в ритм з добою?
Українська неокласика
Яків Савченко
Українська поезія за 6 років революційної боротьби, почавши в 1917 році майже з одної ноти й одним голосом (за виємком Семенка, що щепив галузки футуризму), нині досягла тої межі, де ясно позначились ті основні лінії, по котрим піде далі кожний із напрямків в українській поезії в своєму процесі формальних надбань, а також точнішого й чіткішого обкреслення своїх світоглядів та теоретичного обґрунтовання.
Власне, зараз не тільки намічені лінії диференціації – вони вже факт, що мають за собою і певну традіцію, і певну, більшу чи меншу культуру («Панфутуристи», «Гарт», «Плуг», «Неокласики», а також група молодих письменників, котрі й ідеологично загрузли в національній романтиці: Косинка, Осьмачка, Підмогильний, – формально ж плутаються на обніжках згаданих угруповань). Цей факт – і сам по собі, і по своїм реальним наслідкам – явище відрадне й глибоко сімптоматичне. Воно свідчить про те, що не тільки поезія, а все українське письменство в цілому ступило на шлях нормального й соковитого розвитку, инакше кажучи, почало мати постійний, так мовити, оплоднюючий кровообмін. З другого боку, це явище також свідчить про те, що утворився в нашому письменстві насичений кров’ю резерв, без котрого поступу в культурі не може бути.
І коли нашвидку і здалеку оцінити фактичну суму придбання нашим письменством за часи революції од незвичайної досі для нього диференціації мистецької думки, стилів, форм, теоретичних катехизисів, можна було б зопалу сказати: поз Росію, чи через Росію (думаю і поз, і через, Росія – осередок пролетарської революції. На Вкраїні під ударами Жовтня вперше працюючі маси стали до культурного будівництва. Ці два фактори дали основний зміст і напрямок згаданим угрупованням) летить шлях українського письменства до нечуваних, ще вершин і обріїв. В усякому разі на багато миль далі від себе: такого нудного й затяганого, – від своїх розкуйовдженості та інтелігентської псіхопатичної космичности.