Маленька принцеса
Шрифт:
Коли Беккі пішла, Сара сиділа на своєму улюбленому місці — на краю стола. Її ноги стояли на кріслі, лікті вона вмостила на колінах, а підборіддя сперла на долоні.
— Якби я була принцесою — справжньою принцесою, — бурмотіла вона, — я би роздавала людям щедрі пожертви. Та навіть якщо я лише вдаватиму, ніби я — принцеса, все одно в моїх силах вигадувати щось маленьке для інших людей. Наприклад, щось таке, як для Беккі. Вона була б така щаслива, ніби отримала від мене щось цінне. Буду вдавати, ніби робити щось для людей — це як дарувати їм подарунки. Щойно я так і зробила.
Розділ 6
Діамантові
Незабаром після цього надійшла захоплива новина. Захопливою її вважала не лише Сара, а й уся школа. Новина стала головним предметом обговорення на кілька тижнів. В одному зі своїх листів капітан Кру розповів дивовижну історію. Його шкільний приятель неочікувано при їхав до Індії, щоб відвідати капітана. Він був власником великої земельної ділянки, де знайшли діаманти, і зараз займався організуванням видобутку коштовностей. Якщо справа піде так, як задумано, незабаром він неймовірно розбагатіє. А з доброї пам’яті про шкільні роки він вирішив надати своєму другові можливість випробувати удачу — словом, запропонував капітанові Кру стати партнером у справі видобутку діамантів. Принаймні це зрозуміла Сара з батькових листів. Звісно, жодні справи, навіть вагоміші, не могли би по-справжньому зацікавити дівчинку або її шкільних подруг. Та фраза «діамантові копальні» звучала так схоже на історії з арабських казок, що ніхто не міг лишитися байдужим. Сара вважала, що це дуже захопливо, й описувала для Ерменґарди й Лотті картини, де звивисті, заплутані переходи снувалися під землею, їхні стіни й стеля були всипані сяючими каменями, а дивні темношкірі люди видобували їх важкими кирками. Ерменґарді історія дуже сподобалась, а Лотті просила, щоб тепер Сара переповідала її щовечора. Лавінія дуже розізлилася, коли почула про діамантові копальні, і сказала Джессі, що взагалі не вірить у те, що вони існують.
— Моя мама має діамантовий перстень, який коштує сорок фунтів, — казала вона. — І цей камінь не такий уже й великий, скажу я вам. Якби існували копальні, напхані діамантами, їхні власники були би сміховинно багатими.
— Може, Сара незабаром стане сміховинно багатою, — хихотіла Джессі.
— Вона і зараз сміховинна, без цього багатства, — пхикнула Лавінія.
— Схоже, ти її ненавидиш, — сказала Джессі.
— Нічого такого, — буркнула Лавінія, — але я не вірю в те, що бувають діамантові копальні.
— Проте люди звідкись мусять брати діаманти, — парирувала Джессі й знову захихотіла. — Лавініє, а як ти думаєш, що сказала Гертруда?
— Навіть не знаю. Але якщо це знову щось про нашу неповторну Сару, то повір — мені все одно.
— Справді, про Сару. Знаєш, про що одна з її вигадок? Сара вдає, ніби вона принцеса. Бавиться весь час, навіть у школі. Вона каже, що це допомагає їй краще вчитися. А ще вона хотіла, щоб Ерменґарда теж стала принцесою, але та відмовилась — сказала, що вона для цього занадто гладка.
— Ну, це правда, — кивнула Лавінія. — Вона занадто гладка. А Сара — занадто худа.
Джессі знову захихотіла.
— Сара каже, що немає значення, як ти виглядаєш або чим володієш. Важливо тільки, що ти думаєш і що робиш.
— Думаю, вона вважає, що жебрачка може перетворитись на принцесу, — насмішкувато відповіла Лавінія. — Давай відтепер називати її Ваша Королівська Високість.
Того дня уроки вже скінчилися, і учениці сиділи перед коминком у класній кімнаті, насолоджуючись часом, який любили більш за все. Це був час, коли міс Мінчін разом із
— Ось вона, з цією набридливою малечею! — невдоволено прошепотіла Лавінія. — Якщо вона їй так подобається, чому вона не поселить її з собою? Закладаюсь, це дівчисько почне пхинькати, не мине й п’яти хвилин.
Вийшло так, що Лотті раптово закортіло погратись у класній кімнаті, і вона почала благати свою названу маму піти з нею. Лотті одразу ж приєдналася до гурту менших учениць, які бавились у кутку. Сара присіла на лавку у віконній ніші, взяла книжку й читала. Це була книжка про Французьку революцію, і дівчинка незабаром спинилась на малюнку, де були зображені в’язні у Бастилії — чоловіки, які провели стільки років за ґратами, що коли їх визволили, довге сиве волосся і бороди майже повністю сховали їхні обличчя, а бідолашні вже й забули про світ за стінами в’язниці й існували, наче уві сні.
Сара думками була так далеко від класної кімнати, що повернення до реальності стало для неї не надто приємним — раптово завищала Лотті. Ще ніколи їй не було так важко не втрачати витримки, як тоді, коли її відривали від книги в найбільш неслушний момент. Люди, які люблять читання, знають те роздратування, що охоплює їх у подібну мить. Спокуса бути нестриманим і сказати щось під гарячу руку буває така велика, що з нею важко боротися.
— У мене з’являється таке відчуття, наче мене хтось ударив, — якось по секрету розповіла Сара Ерменґарді. — І мені страшенно хочеться вдарити у відповідь. Я мушу стримуватися, щоб не сказати щось неприємне.
Ось і зараз Сара була змушена тримати себе в руках, коли відклала книжку на лавку і й вийшла зі свого затишного закутка.
Лотті ганяла по класній кімнаті й галасувала, чим неабияк роздратувала Лавінію та Джессі, аж поки не впала та не розбила своє пухкеньке колінце. Тепер вона кричала й підстрибувала посеред невеликого гурта друзів та ворогів, які по черзі втішали й лаяли її.
— Негайно припини, нюня! Зараз же припини! — наказувала Лавінія.
— Я не нюня… Не нюня! — верещала Лотті. — Саро, Са-ро!
— Якщо вона не спиниться, її почує міс Мінчін, — непокоїлася Джессі. — Лотті, дорогенька, я дам тобі пенні!
— Не треба мені твій пенні, — схлипнула Лотті. Поглянувши вниз на своє колінце й побачивши там краплину крові, вона розридалася ще дужче.
Сара підбігла через усю кімнату й, опустившись на коліна, обняла дівчинку.
— Заспокойся, Лотті, — сказала вона. — Заспокойся. Лотті, ти обіцяла Сарі.
— Вона мене обізвала нюнею, — ридала Лотті.
Сара заспокійливо поплескала її, але далі говорила твердим голосом, який Лотті добре знала:
— Але якщо ти плакатимеш, то й справді станеш нюнею. Ти обіцяла.
Лотті пам’ятала, що вона обіцяла, але вирішила підвищити голос.
— У мене немає мамусі, — голосила вона. — У мене зовсім немає ма-мусі-і-і!
— Чому ж, — бадьоро відказала Сара, — хіба ти забула? Хіба ж не Сара — твоя мамуся? Ти не хочеш, щоб Сара була твоєю мамусею?
Лотті кинулась їй в обійми, заспокоєно сопучи.
— Ходімо зі мною, сядемо на лаві біля вікна, — вела далі Сара, — і я пошепки розкажу тобі якусь історію.