Малий і Карлсон, що живе на даху

Линдгрен Астрид

На цих словах Малий усміхнувся. Подумати лишень, Карлсон усе-таки хоче літати тільки з ним і більше ні з ким! Він засопів і почав читати далі:

«Треба визнати, що хлопець поводився не зовсім нормально. Розмовляв плутано й відповідав на наш запитання дуже чудно, навіть не хотів назвати своїх батьків. «Моя мама — мумія, а тато — Йон Плунт», — врешті сказав він. Більше з нього не пощастило нічого витягти. «Плунт» звучить по-англійському, отже, мабуть, його батько англієць, в кожному разі, він, здається, відомий літун, якщо ми добре зрозуміли хлопцеву балаканину. Батькову цікавість до літання успадкував син.

Хлопець вимагав негайно сплатити йому винагороду. «Це я повинен її дістати, а не Філле й Рулле чи якийсь інший злодій», — сказав він. І захотів, щоб йому сплатили самими п’ятаками, бо це, мовляв, єдині правдиві гроші. Він пішов від нас із повними кишенями п’ятиерових монет. І сказав, що по решту винагороди приїде з тачкою, тільки-но її роздобуде. «І не розтринькайте моїх грошей, а то прилетить відюга й забере вас!» — пригрозив він. У кожному разі це було дуже цікаве знайомство, хоч ми й не зрозуміли всього, що він казав. «Не забувайте, що ви заплатили десь тільки за один великий палець», — були його останні слова. Потім він вилетів у вікно і зник у напрямку Васастаду.

Дивно, проте хлопця звати не Плунт, як його батька, а чому — він теж відмовився пояснити. І нізащо не хотів, щоб його прізвище попало в газету. «Бо цього не бажає Малий», — заявив він. Очевидно, він дуже любить свого меншого братика. Отже ми не можемо зрадити, як хлопця на ім’я, хіба скажемо, що воно починається на «Карл», а закінчується на «сон». Бо коли хтось не бажає, щоб його прізвище попало в газету, то він, здається нам, має на це право. Тому ми будемо звати хлопця просто «хлопцем», а не «Карлсоном», як він, властиво, зветься».

— Очевидно, він дуже любить свого меншого братика, — промурмотів Малий і знову засопів. Потім підійшов до мотузки і дав сигнал, що означав «Приходь!».

І Карлсон прийшов. Він загув у вікні, бадьорий і веселий, як джміль.

— Є щось особливе в сьогоднішній газеті? — хитро запитав він, видовбуючи персикову кісточку. — Прочитай мені, бо там, мабуть, таки є щось цікаве.

— Ти не маєш ніякого сорому! — сказав Малий. — Не розумієш, що тепер усе пропало? Тепер ані тебе, ані мене не лишать у спокої!

— А кого, по-твоєму, лишать у спокої? — запитав Карлсон і витер брудні пальці піжамою Малого. — Хай буде гей, хай буде гоп, і бом, і па, а то я не граюся, наскільки я розумію. Ну, читай!

І, поки Карлсон літав перед дзеркалом та милувався собою, Малий читав йому газету. Він пропускав такі слова, як «незвичайно товстий» тощо, які б могли образити Карлсона, але решту прочитав від початку до кінця, і Карлсон набундючився з гордощів.

— Цікаве знайомство — це я, атож, у газеті написано саму правду.

— «Очевидно, він дуже любить свого меншого братика», — прочитав Малий і несміливо зиркнув на Карлсона. — Це теж правда?

Карлсон спинився, щоб подумати.

— Авжеж, хоч як дивно, — трохи знехотя признався він. — Авжеж, уяви собі, що дехто любить такого дурного хлопчиська, як ти! Але це, звісно, через мою добрість, бо я найдобріший і найласкавіший у світі… Читай тепер далі!

Та Малий не міг читати далі, аж поки проковтнув клубка, що підкотився йому до горла. Отже, Карлсон таки його любить! Якщо це правда, то все інше йому байдуже, хоч би що сталося!

— Еге ж, я добре придумав з прізвищем, щоб вони не писали його в газеті? — спитав Карлсон. — Це тільки задля тебе, бо це ти хотів тримати мене в таємниці, у великій таємниці.

Потім

він схопив газету і довго роздивлявся закоханими очима обидва знімки.

— Аж не віриться, що я такий вродливий, — сказав він. — І до міри затовстий, аж дивно, ось глянь!

Він підсунув газету Малому під ніс. Але відразу ж забрав назад і палко поцілував знімок, той, де він показував пусковий гудзик.

— Ох, мені кортить закричати «ура», коли я бачу себе! — сказав він.

Проте Малий вихопив у нього газету.

— В кожному разі панна Цап і дядько Юліус не повинні цього бачити, — сказав він. — Нізащо в світі не повинні бачити!

Він засунув газету якнайдалі в шухляду свого письмового столу. А за хвильку зазирнув дядько Юліус і запитав:

— У тебе газета, Малий?

Малий похитав головою.

— Ні, не в мене.

Адже газета була не в нього, а в шухляді, пояснив потім Малий Карлсонові.

А втім, дядько Юліус начебто не дуже цікавився газетою. Він, мабуть, думав про щось інше, куди приємніше, бо був якийсь незвичайно веселий. До того ж він ішов до лікаря. Востаннє. А за кілька годин дядько Юліус мав уже їхати додому, у Вестергетланд.

Панна Цап допомогла йому вдягти піджака. Малий з Карлсоном чули, як вона напучувала дядька Юліуса, хай він застебнеться аж під шию, хай дивиться на машини, як переходитиме вулицю, хай не курить із самого ранку.

— Що це напало на хатнього цапа? — здивувався Карлсон. — Вона думає, що це її чоловік, чи що?

Авжеж — то був день, повний несподіванок. Не встиг дядько Юліус вийти, як панна Цап кинулась до телефону. А що вона розмовляла дуже голосно, то Малий з Карлсоном чули кожне її слово.

— Алло, це ти, Фрідо? — жваво почала вона. — Як ся маєш? Твій ніс іще цілий?.. Кажеш, що цілий? Ну, а моїм можеш більше не журитися, бо я наміряюся забрати його з собою у Вестергетланд, еге ж. Я туди саме переїжджаю… Ні, не як хатня робітниця, я одружуюсь, така вже, як є, що ти на це скажеш?.. Еге ж, із Юліусом Янсоном, щоб ти знала, саме з ним… Далебі, оце з тобою розмовляє не хто інший, як пані Янсон, люба Фрідо… Ти, мабуть, схвильована, я чую, що ти плачеш… Ну годі, Фрідо, не реви, ти ще собі підчепиш якогось іншого злодія, авжеж… Ну, я не маю часу довше балакати, мій наречений ось-ось прийде… Я тобі потім більше розповім, люба Фрідо.

Карлсон витріщився на Малого:

— Чи, бува, нема якихось гірких і швидкодіючих ліків для тих, хто з’їхав з глузду? — запитав він. — Бо якщо є, то дядькові Юліусові треба дати їх велику дозу, і то негайно!

Малий не знав таких ліків. Карлсон жалісно зітхнув, а як дядько Юліус вернувся від лікаря додому, він тихо підступив до нього й тицьнув йому в руки п’ять ере.

— Навіщо вони мені? — запитав дядько Юліус.

— Купіть собі щось приємне, — зітхаючи, сказав Карлсон. — Чимось вам треба втішитись.

Дядько Юліус подякував, але, мовляв, він і без п’яти ере радий і щасливий.

— Хоч ви, хлопці, звичайно, зажуритесь, як дізнаєтеся, що я думаю забрати від вас тітку Гільдур.

— Тітку Гільдур? — перепитав Карлсон. — А хто вона в біса така?

І як Малий пояснив йому, хто це, він довго реготав.

А дядько Юліус і далі розводився про те, який він щасливий. Він, мовляв, ніколи не забуде тих днів, що тут перебув. По-перше, йому так дивовижно відслонився казковий світ! Звісно, часом бувало й страшно, коли за вікном літали відьми, він не заперечує, але ж…