Мальви (Яничари)

Іваничук Роман Іванович

…Затужив молодий пастух, виганяючи корови на пасовисько, бо побачив синьооку дочку Манґу-хана…

– Чорнооку, – поправляють підпаски.

– Ні, синьооку, – чомусь опирається Ахмет і дивиться на Мальву. – І більше не втішали його квіти. Краса квітів дивує, але

якби-то вони мали сині очі, усмішку, ласку – все те, що дає смертним на землі рай пророка…

– …Дочка Манґу-хана була гарною, як троянда. Хан же був схожий на бика з виверненим животом, але він усім говорив, що Ґюляш-ханим схожа на нього. Найрозумніші люди часто помиляються. І зустріла Ґюляш-ханим пастуха, стрункого, як тополя, сміливого, як барс. Перемінилася дівчина червінцем і впала до його ніг. Але пастух чесний був. Тому віддав червінця до ханської скарбниці. А вночі напав на хана балаклавський князь і забрав скарбницю…

– А далі, далі що?

– Ахме-е-ет!

Це отаман Юсуф. А далі ночі і дивні сни…

В Юсуфа Мальві жилося непогано. Мабуть, тому, що в отамана було багато худоби і людей, він намагався триматися суворим, насправді ж Юсуф мав добре серце. Коли вони залишалися удвох з Мальвою, отаман ставав зовсім іншим. Таким його дотепер Мальва не мала нагоди бачити. Він усміхався, розповідав усілякі билиці і вперто називав її ґяуркою. Спочатку протестувала, а потім звикла, і навіть дивно було, коли Юсуф кликав її іноді по імені.

Зате Ахмет став понурий. Приходив увечері, скидав із себе малахай і доломан, робив це сердито і мовчки, і не раз хотілося Мальві попросити його, щоб не сердився, чей не

винна вона, що отаман забрав її від овець. Мальва знає, що йому тепер тяжче доглядати отару, але зате вона готує для нього їжу, хоч би спасибі сказав… А що йому нудно, то і їй не так уже й весело. Чого ж сердитися? Але вона мовчала. «Укум-букум-джарим-барим», – шепотіла часом уночі, та слова ці вже не мали тієї таємничості, що колись.

Вранці, уникаючи її погляду, Ахмет сідав на коня, пришпорював, чвалав поперед строю по вигнутій таці Чатирдаґу, перескакував камінні вали і зникав у проваллях. Мальва притискала руки до грудей у захваті, й тоді повертав її до тями суворий голос отамана:

– Чого стоїш, вогонь час розкладати!

Але суворість Юсуфова швидко минала. Курилося вогнище під казаном, а він весь час про щось розповідав. Чи їй, чи сам собі…

«У степу татаринові гірше живеться, ніж у горах. На рівнині оком не охопиш усієї краси Кримського краю. А коли вийдеш на гору і поглянеш навколо, то жаль стає людини, що тут не була. На півдні небо з морем разом живе – обоє сині, одне синіше за друге, на півночі степ обіймається з небосхилом. Такий Крим, що живи в ньому і вмирати не треба.

Пішов якось старий Ґазі Мансур до Мекки святкувати байрам. Ревно молився він біля храму Кааба, і сказав йому імам:

– Якщо хочеш, залишайся в нас.

Подумав Ґазі Мансур, згадав свій сад, горіх, під яким завжди відпочивав, і похитав головою:

– Не хочу вмирати в чужому краю.

Конец ознакомительного фрагмента.