Малюк Цахес, на прізвисько Цинобер
Шрифт:
– Я думаю, - відповів Бальтазар, - що ґратчаста брама все ж таки відчинилась не дуже звичайно, і потім, не знаю чому, мені все тут видається таким чудесним, просто магічним. Де ще є в околиці такі прекрасні дерева, як у цьому парку? Еге ж, багато дерев і кущів мають он які блискучі стовбури та смарагдове листя - напевне, вони з чужих, невідомих країн.
Фабіан помітив дві жаби надзвичайної величини, що від самої брами скакали обабіч них.
– Добрий мені парк, - вигукнув Фабіан, - коли в ньому водиться така погань!
І
– Ну стривай же!
– крикнув Фабіан, націлився в одну жабу й кинув каменя.
Але тієї миті якась приземкувата, бридка жінка, що сиділа на дорозі, заквакала:
– Нахаба, жбурляє камінням у чесних людей, що важкою працею заробляють собі на шматок хліба!
– Ходімо вже, ходімо, - з жахом промурмотів Бальтазар, що добре бачив, як жаба перекинулась у стару жінку. Один лиш погляд у кущі переконав його, що й друга жаба, перекинувшись у маленького чоловічка, ретельно взялася виполювати бур'ян.
Перед домом був прекрасний зелений моріжок, на якому паслися обидва однороги, а в повітрі бриніла ніжна музика.
– Ти бачиш? Ти чуєш?
– запитав Бальтазар.
– Я бачу тільки, - відповів Фабіан, - двох білих конячок, що пасуться на траві, а бринить, мабуть, десь еолова арфа.
Чудова, проста архітектура не дуже великого двоповерхового будинку захопила Бальтазара. Він смикнув за шнурок дзвінка, двері зразу ж відчинились, і перед юнаками, замість швейцара, з'явився великий, схожий на страуса золотавий, блискучий птах.
– Ну глянь, - сказав Фабіан Бальтазарові, - глянь, яка безглузда ліврея! Коли й захочеш дати хлопцеві на чай, то де ж у нього руки, щоб засунути гроші в кишеню?
Він обернувся до страуса, схопив його за блискуче, пухнасте пір'я, що висіло з вола під дзьобом, як пишне жабо, і сказав:
– Будьте ласкаві доповісти про нас панові доктору, дорогий друже.
Але страус промовив лише: «Квір-р-р!» - і дзьобнув Фабіана за палець.
– А хай йому чорт!
– крикнув Фабіан.
– Це таки й справді, видно, проклятий птах!
Тієї ж миті відчинилися хатні двері, і назустріч друзям вийшов сам доктор, маленький, худенький, блідий чоловік. Він був у невеличкій оксамитовій шапочці, з-під якої спадали довгі прегарні кучері, в довгім індійськім убранні кольору вохри, в маленьких червоних чобітках зі шнурівкою, облямованих чи то хутром, чи, може, пером якої птиці - не можна було розпізнати. Обличчя в нього було спокійне, навіть добродушне, тільки як придивитись до нього пильно, зблизька, то часом здавалося, ніби з нього, мов із скляного футляра, виглядає ще одне маленьке личко.
– Я побачив, - сказав тихо, трохи протягло, з приємним усміхом Проспер Альпанус, - я побачив вас, мої панове, Ще з вікна. Я вже наперед знав, принаймні про вас, любий Добродію Бальтазаре, що ви прийдете
І Проспер Альпанус повів їх до високої круглої кімнати, позавішуваної блакитними запонами. Через пророблене в стелі вікно світло падало просто на блискучий, глянсований мармуровий столик, що стояв посеред кімнати на сфінксові замість лапок. Більше в кімнаті не видно було нічого особливого.
– Чим можу вам служити?
– запитав Проспер Альпанус. Тоді Бальтазар набрався відваги й розповів усе, що сталося з малим Цинобером, відколи той уперше з'явився в Керепесі, і на закінчення сказав, як у нього виникла тверда впевненість, що тільки він, Проспер Альпанус, є той добродійний маг, який покладе край негідним і мерзенним чарам Цинобера.
Проспер Альпанус глибоко замислився. Нарешті, аж через кілька хвилин, він сказав поважно, притишивши голос:
– З вашої розповіді, Бальтазаре, видно, що малий Цинобер, напевне, оточений якимись таємницями. Але ж трет ба найперше знати ворога, з яким доведеться боротись, знати причину тих чарів, що їх треба знищити. Можливо, малий Цинобер не хто інший, як домовик-коренячок. Зараз побачимо.
Проспер Альпанус смикнув за один шовковий шнурок, що їх повно спускалося зі стелі. Одна запона зашурхотіла, розсунулась, відкриваючи великі фоліанти, всі в позолочених палітурках, і донизу спустилась легесенька, гарна драбинка з кедрового дерева. Проспер Альпанус піднявся нею вгору, витяг із горішньої полиці один фоліант і поклав його на мармуровий столик, старанно обмахнувши з нього порох чималим віничком із блискучого павиного пір'я.
– У цьому трактаті йдеться про домовиків-коренячків. Вони всі тут намальовані. Можливо, ви знайдете між ними й свого ворога Цинобера, тоді він попаде в наші руки.
Коли Проспер Альпанус розгорнув книгу, приятелі побачили в ній безліч чітких кольорових гравюр найхимерніших потворних чоловічків із найбезглуздішими пиками, які тільки можна собі уявити. Але тільки-но Проспер торкнувся одного з них у книзі, як той ожив, вискочив з аркуша на мармуровий стіл і почав кумедно, втішно танцювати, ляскати пальчиками й виробляти кривими ніжками піруети й антраша, ще й приспівувати: «Квір-р-р, квап-п, пір-р, пап-п», - аж поки Проспер не схопив його за голову й не поклав назад в книгу, де він скоро сплющився й обернувся на кольоровий малюнок.
У такий спосіб вони переглянули всі гравюри. Але хоч Бальтазарові часто хотілося крикнути: «Ось він, ось Цинобер!» - та, придивившись пильніше, він, на великий свій жаль, мусив визнати, що то зовсім не Цинобер.
– Дуже дивно, - сказав Проспер Альпанус, передивившись усю книжку до кінця.
– Може, він який-небудь гном? Подивимось.
І він надзвичайно спритно поліз знов на кедрову драбинку, дістав другий фоліант, старанно витер із нього порох, поклав на мармуровий столик і розгорнув його.