Манускрипт з вулиці Руської
Шрифт:
Блазій підбіг, щоб поглянути на нього зблизька, ангел змахнув крильми і закружляв: може, сяде на шпиль Корняктової дзвіниці, тоді Антох видряпається наверх і проситиме в нього кращої для себе долі; ага — сяде... Як може сісти, коли тут духовні особи не в пошанівку? Ангел, зробивши коло, шугнув понад Руською і завернув до палацу архієпископа.
— Грішні ми... — прошепотів Блазій.
— Невелика біда, Антоху... — Блазій здригнувся: біля нього стояв Рогатинець, він вийшов з душного, пропахлого фарбами приміщення друкарні подихати свіжим повітрям. — Он катедрі папа дав право
— Ти мені, Юрію, такого не говори... — Антох улесливо посміхнувся, та вмить споважнів і повторив те, що колись сказав Мацькові Патерностеру; — Коли сам що задумав, то твоя справа, а я твердий православний... Ангела тільки-но бачив.
— А чорта — ні?
— Бачив колись і чорта...
— Слухай, Антоху, — Рогатинець поклав Блазієві руку на плече, — я ще раз кажу тобі: перестань пити. Ти ж знаєш, що запісано в статуті. Вимажемю тебе зі списків. Блазій від кривди ах почервонів.
— Та що це, в'язнщя у тебе? Нічого не мюжна... Та хіба на тобі світ кліном зійшовся?
— Ніхто не триміє, — відказав холодно Рогатинець. — Але той, хто залишається в братстві, мусить знати, для чого це розить і від яких утіх і випод відмовлятися повинен. Тіій світ, Антоху, замикаєтьься поволі в тобі самому — у твоїх жаданнях і при;хотях...
Рогатинець говорив і пильно дивився в кінещь провулку, бо побачив: з Руської на Зацерковну заївернув священик — низький, іабитий, з патерицею в :руці, — і впізнав у ньому Балаэана.
За єпископом ішли два крилошани.
Юрій подався Балабанові назустріч, зупинивсяі перед ним і схилився, щоб юикластися до руки єпискоша, але той, заклавши руки за спину, мовив:
— Ти сплатив мені борг, а Друкаревич — ні. За ним його і батькові борги, їеди в друкарню.
Іван Друкаревич, син Федорова, худий сухотним парубок, відтискав на везстаті аркуші — друкував новий наклад батькового «Зукваря» для братської школи. Він саме приклав латунну таблицю до рами з н.абором і засував її під прес, коли побачив свого колишнього хлібодавця і пана. Суворий вигляд єпископа не обіцяв нічого доброго, Іван огустив руки, поник.
— Борги ти сплатиі мені? — спитав Балабан, підвівши патерицю.
— Сплачу, владико, — благальне глянув на єгпископа Друкаревич. — Напечаїаю «Буквар», він дорогий,, а мені належаться приклідки — багато примірників, я їх продам...
— Не надрукуєш! — вереснув Балабан. — Зогниєш у борговій темниці! Я тебе з біди витяг, а ти... Я вам друкарню дав, а ви.. — єпископ захлинався від люті.
— Що це означає, владико? — заговорив Рогатинець.
— Ставропігія, неповинування крилосу! Тільки-но з гною вилізли і вже бога за ноги спіймали! Від турків взяли собі самоврядування, свої присяги складаєте, суди чините, через ва: інші церкви відмовляються від послушенства, антихристи, єретики! — Балабан розмахнувся патерицею на Рогатинця. — А ти... ти, якому я повірив... Зміє підколодна, відступнику, юдо!
— Досить, ваше священство, — затримав патерицю Рогатинець. — Послухайте тепер мене. Думав я — одну справу ми з вами почали, во єдину волю, во єдину раду, коли точиться боротьба за кращу долю
— Візьміть його! — крикнув єпископ до крилошан, показуючи патерицею на Друкаревича.
— Я сам піду, — витер у фартух руки Іван, син Москвитина.
— Спасибі, Іване, — вклонився Рогатинець, коли він виходив.
Довго гуділа в друкарні тиша. Згодом передихнув Юрій:
— Не токмо з чужими, а й зі своїми боротися потребно. Добре казав мені Вишенський: «А на панів руського роду не надійтеся, бо вони не ліпші від чужих...»
Ніхто не відізвався: ні складальник, ні прасар [25] , ані Антох. Блазієві теж було важко, а проте він відчув у душі, супроти своєї волі, якусь полегшу чи то притлумлену соромну втіху. Бо щось тут, у братстві, таки негаразд. Чому ж бо ангел не завітав до них, а полетів до архієпископського палацу?
[25] Робітник, який відтискає друкований текст
Розділ четвертий
ПРЕКРАСНА ЛЬОНЦЯ
І поклалася ти на красу свою, і стала розпусною через славу свою, і виливала ти розпусту на кожного перехожого.
Добро курці просо: другого дня після магістратського представлення Абрековій випав заробіток. Усім, хто забажав прибирати ринковий майдан від посліду «смоленської битви», магістрат виплачував по три гроші. Абрекова забрала з собою і Пися — нехай хоч один раз сам заробить на вино.
А Льонця, стомлена нічним шарварком з підпитими переможцями й оборонцями смоленської твердині, верталася додому.
На Трибунальській біля єзуїтського костьолу, який уже почав спинатися масивними колонами фасаду до неба, наткнулася на суперіора колегії патера Лятерну.
Той вийшов о ранній порі з приміщення колишньої патриціанської лазні, нині єзуїтської колегії, щоб перед початком занять помолитися просто неба, коли побачив диво — прекрасну дівицю з розпущеним волоссям, стегнисту, світлоголову, з блудним дурманом в очах, і сте-терів святий отець, став стовпом посеред бруку — він упізнав дівчину.
Льонця впізнала патера Лятерну теж — сповідника самої пані Жолкевської, та до осіб духовного стану їй не було жодного діла, а що зустріч з монахом — прикмета погана, то звернула на край вулиці, щоб виминути його, та патер заступив їй дорогу і, співчутливо глянувши на неї, мовив лагідним батьківським тоном:
— Тяжко тобі, дитино, знаю... Таке нещастя впало на тебе, та злі покарані будуть, а доброму господь подасть допомогу. Повір свої болі святому костьолові...
— А то з якої речі? — Льонця зупинилася, нахилила вбік голову, відгорнула пальцями зливу білого волосся.