Манускрипт з вулиці Руської
Шрифт:
«Що ти тут робиш, куди йдеш, Грето?»
«Пріч з очей, схизмате, не оскверняй мене своїм подихом! — прошипіла. — До Єрусалиму йду, до гробу господнього!»
«Де ж той Єрусалим, що ти говориш?»
«У серці він, безвірнику. Я йду до нього, щоб знайти його у своєму серці...»
«Боже, боже, що вони з неї зробили!.. — застогнав Рогатинець. — За що аж так скалічили?»
«Нещасний, бо не знаєш правди Ісусової, — презирливо виплюнула Грета. — Пріч, пріч!» — вона завищала, піднявши вгору руки, і Юрій позадкував, Грета ж пішла далі, звертаючи на Замарстинів.
Примарний образ скаліченої, обдуреної жінки переслідував Рогатинця, снився; Гізі не було
Застав її саму — спокійну, покірну, втомлену, марну; Грета довірливо притулила голову до його грудей, наче нічого ніколи між ними й не трапилось, і Юрій сказав:
«Ходімо, Грето... Додому».
«У Єрусалимі мій дім, Юрку. Я весь свій кількарічний заробіток віддала на дорогу до гробу господнього. Патер Лятерна взяв... І я ходжу, щодня ходжу, поки знайду його. А ти запишися, запишися в мене до ранку, мені так страшно...»
«Що вони тобі зробили?»
«Нічого, ах, нічого. Покута, покута, покута!..»
Усю ніч просидів Рогатинець біля хворої, він вранці приведе лікаря, треба рятувати людину; перед світанком задрімав, а коли прокинувся, Грети в кімнаті не було.
Квапився до Левової гори, знав, що вона там. Довго сидів на тому самому місці і врешті побачив: Грета знову сходила з гори, минала Підзамче, вона довго кружлятиме довкола Львова — стільки, скільки миль до Єрусалима, якого прагне віднайти у своєму серці.
Юрій присів на обочину польової доріжки, схилив на руки голову; Грета, минаючи його, закричала істерично: «Пріч, пріч з очей, схизмат!» Рогатинець не підводив голови. Він аж тепер до кінця усвідомив, яку страшну пошесть принесли з собою святі отці — небезпечнішу за найчорнішу проказу, та вже не безвихідь, а тверда лють входила в його душу, і Рогатинець знав: утікати нікуди, можна тільки йти супроти, хоча б на смерть.
Дізнався недавно, що Грета померла — під час молитви, в екстазі. Та в серці Юрія не ворухнувся навіть жаль. Вона вмерла для нього давно. В пам'яті жив один-єдиний образ — доброї і печальної Гізі.
...З Ринку долинули переможний крик, рев, мушкетна пальба, бій барабанів — хоробрі жолнєрове здобули нарешті дощану фортецю.
Язики полумені досягали вершечка ратушевої вежі, дим розповзався вуличками по всьому місту. «Ще, чого доброго, спалять здуру Львів», — подумав Рогатинець і вийшов на ринковий майдан.
Вогонь швидко згасав, народ розходився, Юрій, минаючи Чорну кам'яницю Лоренцовича, попрямував на Руську. Біля будинку Шимоновича спинився, побачивши у брамі самого поета. Давно не бачив пана Шимона, ще з часу рокошу Зебжидовського — тоді Шимонович читав йому й Альнпекові у своїй бібліотеці поему «Лютня рокошанська», і з цього приводу між Рогатинцем і лікарем Ганушем спалахнула суперечка. Цікаво, де нині Альнпек?.. А Шимонович помітно змінився: колись витончене шляхетне обличчя осунулося, довге волосся стало шпакуватим, він мав вигляд гордовитого олімпійського божка; Рогатинець, на мить зупинившись, швидко пішов, усе ще не відриваючи погляду від поета, і Шимонович вловив його погляд, маску зверхності звіяла щира усмішка, він поклонився.
— Добридень, пане Юрію. Невже не впізнали, що минаєте?
Рогатинець розвів руки, ніби просив цим жестом вибачення, насправді ж йому хотілося обняти поета, він подався до нього, та за крок зупинився, наткнувшись на незриму перепону. Poeta regius [48]
Мовчали, щоб перечекати ту хвилю, за час якої мали б висловити вголос свою думку про нинішнє представлення, а говорити про це не хотілось обом: безглуздя бравурної комедії було очевидним, адже весь світ уже знав про крах московської авантюри, доходили чутки про канібальство серед польських жовнірів, обложених князем Пожарським у Москві; свій страх польські владці намагалися заглушити громом «смоленської перемоги». Не хотілось про це говорити, певне, ще й тому, що на магістратську комедію Рогатинець дивився з ринкового майдану, а Шимон Шимонович — з висоти трибуни, то й бачення їхнє мусило бути дещо відмінним, як, напевно, по-різному вони дивилися на все, що діялося в світі, і сходились, можливо, лише в одному — людській порядності.
[48] Королівський поет (лат.).
— Давно не бачив вас, пане Шимонович.
— А я до Львова тільки наїздами. З ласки покійного гетьмана Замойського я живу тепер у своєму чернятинському маєтку біля Замостя. А за Львовом тужу... Ах, той Львів, Львів: розкіш і розпач, злет духа і чорна темрява, здоров'я і проказа...
— Так ладно говорите, як і личить поетові. Тверезо так... — посміхнувся Рогатинець. — До братства вас записав би, та нежонаті єсьте... А там, у Чернятині, великий у вас маєток?
— Гарний маєток... Ви знаєте, я й не підозрював, що в мені живе якийсь дивний атавізм. Батько мій — ректор катедральної школи, мама — з ремісників, а я — чистий вєсняк, селюк. День у день блукаю полями, перелісками, левадами, воєдино зливаюся з природою, і тільки тоді, коли у всі фібри мого єства входить божество первозданності, я відчуваю себе поетом... Я задумав написати жмут селянських поем, щось на зразок «Пісень» покійного Кохановського, тільки ближчих до людей, ніж до політики, і так назву їх — «Селянки». Мені хочеться схопити все, чим живе безмежно цікаве й миле українське село, простежити життя селян від народження до смерті.
— І їхню працю?
— Авжеж. І радість, і кривду, і жорстокість старост, і весільну буйність, і просту несфальшовану любов...
— А за прообраз братимете свій маєток?
— Напевне... — Шимонович пильно глянув на співрозмовника. — Він мені найближчий.
— А за старосту — вашого економа? — Рогатинець холодно витримав погляд Шимоновича.
— Та яка муха вкусила вас, пане Юрію? — поет переступив ту межу, шириною в крок, яка досі їх розділювала, взяв Рогатинця під руку, вони звернули на Краківську. — Та невже ви думаєте, що я... Зрозумійте, я насамперед поет і кожної миті думаю про те, що після мене залишиться для нащадків. І коли мій вірш іноді виходить світлішим, чистішим, ніж мій власний спосіб життя, то тим краще — значить, я маю силу піднятися над самим собою, можу скочити вище своєї тіні.
— Правда ваша, пане Шимонович... Далекий наш нащадок, можливо, не захоче знати, яку повинність відробляли селяни у вашому маєтку, якими одами ви вітали перемоги короля і гетьманів, він напевне не буде дошукуватися у вашій спадщині того панегірика єзуїтам, яким ви привітали закладення єзуїтського костьолу у Львові. Він буде впиватися вашими пасторалями, вчитися на них таємниць поезії, хвилюватиметься, ставатиме добрим і чесним... Але скажіть, як це у вас самих поєднується та, ну... подвійність?