Манускрипт з вулиці Руської
Шрифт:
...Зіновій з Марком тривожно дослухалися: чужі голоси рунтали урочисту тишу на запеленаній молочним туманом Гавареччині.
Розділ тринадцятий
ЩО Ж НИНІ СКАЖЕ АБРЕКОВА?
Року 1611, 29 іюля. А суд був неправий, i Христос на розп'ятті відвернув голову, бо не міг дивитися на шидерство, волаюче до неба о помсту.
З манускрипта
Абрекова була німою: її позавчорашнє віщування — «все це добром не скінчиться» — впало лихом на неї саму, а цього вона зовсім не сподівалася. Бо яка ще біда
У глухому ратушевому підвалі, куди її ввели стражники, — довгий стіл, посередині стола — розп'яття, обабіч — свічки, Ісус скорбно дивиться на неї і мовчить, немов її Письо! Полум'я свічок вихоплює із темряви примарні обличчя, що сховалися за розп'яттям; Абрекова із крихтою надії приглядається до них, може, хоч одне знайоме обличчя побачить — впаде на коліна й благатиме:
«Паночку добрий, хіба ви не знаєте бідної й чесної Абрекової, яка нікому не заподіяла кривди й на макове зерно, за що мене сюди?..» їх четверо: троє в чорних сурдутах, посередині — священик у сутані, обличчя чужі й камінні, ніби неживі; в одного, який поруч із священиком, заворушилися губи, й Абрекова почула:
— Жінко, вас допитує львівський гайний [62] суд в особі війта, каноніка і двох лавників у справі невідкладній, оскільки негідні ваші вчинки державі й поспільству вкрай небезпечні.
— «Це, певне, сам війт», — думає Абрекова. Полум'я свічок хитається перед обличчями її суддів, лиця то освітлюються, то знову всмоктує їх темрява, а тоді блищать тільки холодні очі; Абрекова повертає голову вбік — зліва загорілася ще одна свічка: за маленьким столиком сидить писар, розкладає папери, бере з-за вуха гусяче перо, вставляє його в каламар; боже, та це ж справді будуть її допитувати, мов злодійку, а що вона зробила лихого, що? А може, це знову сон?
[62] Міський суд, скликаний для невідкладних карних справ.
Абрекова ще хвилину німувала, але тривога повернула їй дар мови, вона склала руки на груди, залебеділа:
— Панове лавні, судді справедливі, присайбогу, ви помилилися, когось іншого, певно, мали взяти, бо я нічого злого не зробила, з дому не виходила. За що ціпаки мене забрали і цілий день від досвітку тримають? Письо мій голоден, а Льонця...
— Дівицю Леоніду, яка украла у чесної дами Лоренцовичевої золотий з брильянтом перстень, розшукують, ви ж, Абрекова, звинувачуєтесь у страшніших злочинах — у гріховній спілці з нечистою силою.
— Свят, свят! — Абрекова хотіла піднести руку, щоб перехреститися, та хтось ззаду миттю схопив, зв'язав їй руки, вона оглянулася й зів'яла: в самому кінці чорного підвалу засвітилася ще одна свічка. Там, біля колеса, стояли два кати у червоних каптурах, у стіну вбиті кільця, із стелі звисав гак, на помості — колодки, кліщі, ножі...
— Я вірю, що ви щиросердечно у всьому зізнаєтесь, Абрекова, — мовив війт. — Усім відомо, що ви хіромантична, а всіляка ворожба і зв'язане
— Так, паночку, я ворожила з руки, бо не мала-м за що жити, коли мені через ті нечестиві листки заборонили продавати на Ринку м'ясо.
— Ось бачите, ви поволі самі розмотуєте клубок, ми підходимо до головного. Про нечестиві листки і річ. Чим пояснити, що протягом довгих років наші famuli civitatis [63] не зуміли ні разу спіймати злочинця, який вивішував над вашим вікном протипанствові листки до дешпектів волаючі?
— Я й сама не раз про це думала. Та хіба я рада була тому содомові, який чинився щоранку під моїм вікном? Та через нього я втратила і хліб, і спокій, і сон...
[63] Поліція, ціпаки (лат.)
— Розв'яжіть їй руки, — сказав священик, — вона легко зізнається. Лише не хрестися, жінко гріхоблудна, це ще більше свідчить проти тебе: диявол, щоб обманути легковірних, часто вдається до хрестового знамення... То ти згодна з тим, що нечестиві особи, які запродали сатані свої душі, наклеювали ті листки і вимальовували на них лиця достойних мужів міста і осіб священних, надаючи їм бісівських прикмет, як роги, хвости, копита...
— Хіба ж я знаю, святий отче?
— Знаєш, відьмо! — гримнув війт кулаком об стіл. — Чому ж бо не появлялись ті листки в інших місцях, тільки над твоїм вікном? Розкажи чесно судові про твою спілку з дияволом!
Абрекову облило холодним потом: кошмарний сон продовжується або ж, не дай господи, отой нічний жах відбувався насправді... Впала на коліна, заридала:
— Я нічого не знаю, нічого не знаю, про дияволів, я позавчора в церкві була!
— Містре, — звернувся війт до ката, — дійте згідно з правом.
Підручний кат потягнув Абрекову в кінець підвалу, здер з неї кофтину, розірвав сорочку, головний кат підніс свічку до пахви, пронизливий вереск вдарився об склепіння.
— Ну, то що зараз скаже Абрекова? — спитав війт.
— Нічого не знаю, нічого не бачила, в церкві була-м позавчора, — плакала жінка.
— Містре, дійте згідно з правом.
Кати здерли з Абрекової спідницю, оголили її тіло, занесли в нішу шириною у два зрости, ноги прив'язали до кільця, вбитого в одну стіну, а руки до другого — в протилежній стіні, шнури закинули на блоки й почали натягувати. Знову нелюдський зойк і просьба:
— Відпустіть, усе скажу! Я літала цієї ночі на шабаш! Писар швидко записував зізнання, війт допитував:
— Де відбувався шабаш?
— На Кальварії...
— Як добралася туди?
— На мітлі...
— Сама?
— З чортом...
— Ти впізнала в ликах нечестивих хоча б одне знайоме обличчя?
— Ні.
— Містре, дійте згідно...
— Не треба, не треба! — скрикнула Абрекова. — Я впізнала...
— Хто то був?
— Архієпископ Соліковський...
— З неї говорить сатана! — схопився священик.
— Я кажу те, що бачила уві сні...
— То був не сон! Ти відьма і знаєш тих, хто розвішує листки над твоїм вікном!