Марафон завдовжки в тиждень

Самбук Ростислав Феодосьевич

– Звідки знаєте?

– А я все знаю.

– Ну, все знати не можна! У нас на селі отець Григорій сповідає всіх, але ж і він не все знає.

– То піп, а то я!

– Проте про вуйка не відаєте.

– Я?..

– А хто ж іще? – Зневажливо махнула рукою:

– Завів твій дядько файну молодичку…

– А-а, не кажіть.

– Сама бачила: вродлива й на ровері їздить.

– Може, вони випадково здибалися.

– Е-е, ні, мене не обведеш. Нічого ще молодиця, років під сорок, вони

тричі в скверику на одній лавиці сиділи, ось тобі й випадок…

– Чом ні?

– Це у вас на селі хлоп з хлопом тричі на день вітається, а тут все життя проживеш і рідну мати не здибаєш.

– Мій вуєк такий розважливий!..

– Ти мене слухай, молодиця справді файна, дивись, аби його зовсім не обкрутила. Та пізно, мабуть, – зареготала злостиво, – кажеш, другий день десь вештається?

– Другий.

– І багата, либонь, молодиця, – заздрісно зітхнула стара.- Ровера файного має, весь блищить, з причиндаллям усіляким. Таланить людям!

– Вродлива, кажете?

– І одягнута гарно. Синя хустка й кофта в'язана. Чиста вовна.

– Невже й це помітили?

– Я чисту вовну за півкілометра роздивлюсь.

– І бачили, як вуєк розмовляв з цією жінкою?

– Хитрі вони… – насварилася пані Радловська своїм коротким пальцем. – Але ж мене навколо пальця не обведеш. – Палець застиг у повітрі, немов символізуючи переконаність старої. – Сидять, наче чужі, але позирають, мов голубки, і пан Палків щось передав їй…

Це було по-справжньому цікаво, і Юрко навмисне байдуже заперечив:

– Здалося…

– Ні, – зблиснула очима, – мені ніколи й нічого не здається – пан Палків передав їй щось.

– Пакунок?

– Далеко було, не розібрала.

– А-а, – раптом ляснув себе Штунь по чолу, – здається, я знаю, хто це! Дружина вуйка Захара з нашого села. Кофта ще в неї рожева, гарна кофта, в німців купила.

– Дурниці, – заперечила, – не рожева в неї кофта, а голуба. Синя хустка й голуба кофта. Посиділа трохи з паном Палківим, сіла на ровер і поїхала.

– Куди?

– А тобі для чого? – Так вуйко ж зник!

– Повернеться… – Радловська ще раз понюхала сало, підвела погляд на Штуня й наказала: – Йди вже, бо й так 8 тобою забалакалась.

Проте Юрко зробив ще одну спробу витягнути із старої якісь відомості:

– А до вуйка ніхто не приходив? – запитав. – Якісь чоловіки?

– Не знаю.

– А казали: все знаєте.

– Малий ще мене вчити.

– Та не вчу я. Мусив до нас один родич приїхати, обіцяв мене на завод улаштувати. Я і гадав…

– Ні, – заперечила твердо, й Штунь зрозумів, що не бреше. – До пана Палківа ніхто не приходив.

– Вибачте, – відступив хлопець до сходів.

– Нічого.

– То я, коли щось знадобиться…

– Заходь. –

Радловська зачинила перед ним двері безцеремонно, та хлопець не образився. Постояв трохи, роздумуючи, чи не можна якось перехопити Бобрьонка з Толкуновим, коли виходитимуть з будинку, та все ж відмовився від цього. Зрештою, мав телефон Карого й негайно ристався з цього. Відповів ад'ютант, почав випитувати, хто й для чого, та, збагнувши, хто дзвонить, зв'язав з полковником.

– Спасибі, – мовив той, вислухавши уважно,-цінна інформація…

– Що мені робити?

– Як умовились. Штунь поклав трубку трохи розчарований. Сподівався, що його залучать до розшуку жінки в голубій кофті, а тут – «як умовились»… Сопів од невдоволення і не знав що Карий в цей час наказував ад'ютантові:

– Негайно повідомте комендатуру міста, органи державної безпеки та міліцію. Розшукується жінка років під сорок, вродлива, в синій хустці й голубій кофті, їздить на жіночому нікельованому велосипеді. Якщо побачать таку, нехай терміново повідомлять нас. Жінку не затримувати, обмежитись стеженням.

Гаркуша лежав у гамаку й спостерігав, як Федір підшиває під комір гімнастерки накрохмалений шматок лляної тканини.

– А ти піжон, Федоре, – мовив ліниво й сплюнув на пожовклу траву.

– Не піжон, а акуратист, – заперечив Федір, не ваючись від роботи.

– Підеш до рудої?

– Піду.

– А я дозволив?

– Дозволиш.

– А якщо ні?

– Все одно піду.

Гаркуша випростався на гамаку.

– Ну, ти, – мовив загрозливо, – хлопчисько! Хто тут старший? Розітру й не помічу!

– Не треба, – байдуже одказав Федір. – Не кип'ятись і випусти пару.

– Усі як сказилися: вчора Палюв, сьогодні ти…

– Ти мене з тим старим чмуром не рівняй.

– А що лишається?

– Невже гадаєш, мені власної голови не шкода?

– Не в кожного вона варить.

– Але ж ти мав час переконатися!

– Та мав, – одразу охолов Гаркуша.

– Нам з людьми водитися треба, – повчально сказав Федір, – що без них зробимо? А Людка в офіцерській їдальні обертається – хто про сто двадцять сьому дивізію бовкнув?

– Приємне з корисним, – реготнув Гаркуша. – А вона дівка апетитна, передавай вітання. Треба днями зустрітися, нехай запросить подругу. І як ти їх загнуздуєш?

– Хочеш, познайомлю з одною?

Гаркуша засопів од задоволення, та природжена обережність узяла верх:

– Іншим разом. Нам удвох розкладатися негоже, небезпечно, скажу я тобі.

– Один спить, другий пильнує?

– Краще не скажеш.

– Скоріше б кінчити тут.

– Тут скінчимо, в інше місце кинуть.

– Так, влипли ми з тобою.