Марiя
Шрифт:
— Ну, знаєте, звичайний альбомчик, як у кожної дівчини, куди вона вірші записує. Так от у такий альбомчик я поклала портрет Михайлова.
— Михайлова? Боже мій, господи! — Марія схвильовано приклала обидві долоні до свого обличчя. — Михайла Ларіоиовича? Того, що заслали в Сибір, і у вас є ця фотографія, яка? — Марія дужче присунулась до Олександри Миколаївни.
— Це фотографія з невеличкого малюнка, як його заковують у кайдани перед відправкою у Сибір. Він вийшов такий схожий. Я бачила його раніше, тільки, звичайно, він дуже змінився в тюрмі. Але такий спокійний, сидить і спокійно дивиться, що з ним роблять. Мені здається, художнику пощастило схопити його суть,
— А хто ж зміг його змалювати в таких умовах?
— О. — підняла палець угору Олександра Миколаївна й похитала ним, а її тонкі, наче вимальовані брівки, строго зійшлися, мовляв, про це не можна го'ворити. Та в ту ж мить сині очі скосилися на чоловіка, і знову вона наче насварила пальчиком і похитала головою з високою зачіскою. Каштанове волосся було таке пишне, хвилясте, одразу можна було уявити, яке воно довге і багате, коли розпустити.
— В альбомчику, — вела далі Олександра Миколаївна, — в мене були переписані вірші Гейне і ті вірші Огарьова, які не друкуються ніде.
— Крім «Колокола».
— Авжеж. З «Колокола» ми всі в Росії і переписуємо.тце вірші Добролюбова. На кордоні ніхто на цей альбомчик не звернув уваги, а я намагалася таможенним чиновникам задурити голову розмовами.
— Ну, це вам легко вдалося, — усміхнулась Марія.
— Що поробиш? Тут навіть Валерій Іванович не ревнував і був задоволений, що я провезла фотографію.
— Ви покажете мені?
— Обов'язково. Ви ж прийдете до нас. Правда, ми ще похапцем влаштувалися. Одразу стільки турбот, роботи. Валерій Іаанович задумав велику картину, вона захопилавсі його думки. Уявіть собі: Володимирка — шлях до Сибіру. По етапу женуть нещасних. Невеличкий короткий привал. Вимушений привал, бо один із них помирає. Валерій тепер весь час міркує над композицією, над характерами, а мені доводиться йому позувати, і не тільки мені, а й моєму маленькому Володику. Я стою запнена хустиною і годую немовля. Так що і ми допомагаємо, — добродушно всміхнулась вона.
— Яка тема! Як добре, що ваш чоловік узявся за неї, — мовила Марія.
— Його дуже підтримував у цьому його молодший брат Павлуша.
Дивно, що цей чепурний веселий художник з модною за кордоном еспаньйолкою зупинився на такій темі, замислився над цим. Марія якось не звернула уваги на зауваження Олександри Миколаївни про молодшого брата.
— Обов'язково незабаром прийду до вас, — сказала вона, — і фотографії хочу подивитися, і картини вашого чоловіка, а найдужче ваш головний твір — вашого синка. Ви знаєте, я дуже люблю малят, — призналася вона, — мій Богдась уже досить великий самостійний парубчак. Ми з ним великі друзі. Та я завжди згадую, як мені було цікаво й приємно, коли він був таким малим, кумедним у своїй безтурботній дитячій порі.
Тепер уже було далеко не безтурботно і для Богдася... Рятувала його жвава й енергійна вдача. Але ж він уже добре знав, що таке сидіти без грошей, прожити цілий день лише на смажених каштанах... Він, правда, досить байдуже ставився до цього.
— Я хочу з вами часто стрічатися, — вирвалось у Олександри Миколаївни. — Ми тут хоча ще й недовго, та до нас завжди приводить багато людей, адже тут багато російських художників, товаришів і знайомих Валерія, стипендіатів Академії. Я інколи втомлююсь, бо їхні безконечні балачки відривають від роботи, адже мені треба також працювати. Я хочу сама заробляти, а треба ще й почитати. Я вже не кажу, ви самі знаєте, скільки часу забирає мала дитина. А скільки хочеться подивитися в Парижі! Ви, певне, вже все тут бачили? — спитала вона у Марії.
— Ну, що ви! По-перше, також треба багато
— Ми вже бачилися тут із Бакуніним, він у нас був, і ми його відвідали. Він живе польськими справами. Здається, і графиня також.
— Ну, це зовсім у них по-різному. Ви самі побачите — її відвідують поляки всіх напрямків і уподобань. Правда, — додала вона, усміхнувшись, — у неї можуть зустрітися люди, яким треба зустрітись, це ж також потрібно!
З скількома тут вона сама, Марія, познайомилась. Та от і з Бакуніним... А в цей його короткий приїзд до Парижа вони вдвох з ним писали листа до українців і всіх слов'ян. Він сказав, що передасть його на Україну. Цікаво, чи дійшов цей лист до адресата? Адже за цей рік стільки там трапилося! Головне — поразка польського повстання. Рік тому вона була в Петербурзі, майже напередодні подій.
Для Марії тепер ставлення до польських справ стає мірилом людини. Олександра Миколаїна розповідає, що в Росії стає помітним охолодження до «Колокола», до Герцена саме за його гаряче співчуття до Польщі. Марія знає, що Герцен, знітивши серце, відчуваючи біду — адже він розумів усю непідготовленість, незлагодженість, непорозуміння з «білими» і «червоними» між поляками, попри все це, коли вже нічого не можна було зупинити, писав свої полум'яні статті на сторінках «Колокола». Тепер Добролюбов нічого не міг би йому закинути. Цікаво, чи показував йому Бакунін той лист до слов'ян, що написав удвох із Марією? Там же відбилися думки Герцена про права кожного народу на свою мову, свій розвиток... А от Тургенев дуже критично ставиться до її «дружби» з поляками.
— Ви чули, — долітає до них голос Єлизавети Василівни, — Тургенева викликали зараз до Росії, до Сенату, в зв'язку з новими арештами, але ж він хворий, і йому дали відстрочку. Та й, здається, обмежились якимось листом із запитаннями щодо зв'язків з «лондонськими пропагандистами» так звуть у Третьому відділі наших лондонських друзів.
Марія спалахнула. Іван Сергійович весь час листується з ними, їздив до них, але в той же час такий далекий від них! От і з Бакуніним — він щедріше за всіх допоміг грошима, допоміг дружині Бакуніна, хоч і ніколи не бачив її, але ж між ним та Бакуніним неперейдена прірва! Це тут зрозуміло кожному Цікаво, як триматиметься він?
— Кажуть, ви дуже дружні з Тургенєвим? — питає Олександра Миколаївна.
— Була дуже дружна, — відповідає з ноткою суму в голосі Марія, — і тепер ми стрічаємось... та вже зрідка. Життя йде, люди змінюються... Але ми стрічаємось... — повторює вона. — Я вас познайомлю, коли хочете. А з Бакуніним, здається, Тургенев і не зустрівся...
— А ви бачили дружину Бакуніна?
— Бачила й здивувалась.
— І я також. Що їх зв'язує? Хіба тільки те, що полька?
— Та її начебто і не обходили польські справи, вона нічим таким не цікавилась. Взагалі її Париж наче звів з глузду. Михайло Олександрович так всепрощаюче лагідно казав: «Вона ж така молоденька — і вперше в Парижі!»
Марія подумала при цьому — от і Олександра Миколаївна молоденька, не старша за Антонію Бакуніну, і теж уперше в Парижі!
— Він бідкався, — згадала Марія, — що не може одягти її з шиком, купити все, чого їй хочеться, він з нею, як з дитиною, і, знаєте, вона теж до нього дуже добра, якось довірливо ставиться, але без тіні любові, усе приймає, як належне. А він її любить страшенно, навіть ніколи не уявляла, що він може так любити, з такою ніжністю та терплячістю. Вона досить гарненька, схожа на тендітного польського хлопчика, правда?