Марiя
Шрифт:
Малята завжди допомагають розрядити напружену атмосферу. Така атмосфера виникла одразу з приходом Наталі Олексіївни. Це влучно використав Опанас Васильович, який і при знайомстві з великою шанобливістю поцілував руку Наталі Олексіївни, а згодом сказав комплімент з приводу такої жвавої, м-илої донечки, співчутливо зауважив, як важко матері, «поки дитинча стане на ноги, але ж потім, коли скрізь бігає і всім цікавиться, стає ще важче». Як важливо сказати, хоча всім відомі істини, відповідним чулим тоном! Він заволодів її увагою, і це було дуже до речі.
— Вам, певне, не дають спокою ваші співвітчизники, — мовив він, звертаючись до
— Ох, — тільки зітхнула Наталя Олексіївна, — інколи я почуваю себе гідом у музеї, бо хочуть подивитися, де пишуться статті для «Колокола» і «Полярной звезды», як живуть видавці...
Але Герцен, не звернувши уваги на таку не дуже тактовну відповідь, оживився ще більше і на радість Марусі повернув усе інакше, але не заперечуючи Наталі Олексіївні.
— Не уявляєте, як це насправді трудно, але в той же час приємно, радісно! Перші роки я відчував таку самотність, відірваність від старих друзів, відчуженість. Та з приїздом Огарьова, початком нашої «вольної» друкарні, все почало мінятися і врешті набуло такого розмаху, масштабів, що ми й не гадали. Нам відомо, посол Кисельов просто питає кожного, хто при-ходить до нього з росіян: «А коли в Фулем?» Тобто до нас, наче це само собою зрозуміло, що до нас росіяни обов'язково завітають. Нещодавно приїхав один гвардії полковник. Я й досі не розумію, що у нього спільного з нами, з нашими ідеями, з нашою пропагандою. От він прийшов і одрапортував по-гвардійському: «Будучи в Лондоні, вважав своїм обов'язком представитися». Ну, я одразу прийняв і позу, і тон генерала.
Герцен на мить випнув груди, глянув звисока, удавано гордовито і враз закотився своїм надзвичайним молодим сміхом. Неможливо було також не засміятися.
— Це ж прекрасно, що кожен вважає обов'язком, — з почуттям мовила Марія, — хай нічого спільного в думках, але, значить, він відчував цю потребу і потім замислиться!
— Коли це не просто для моди або похвальби, — вставила Наталя Олексіївна. — Адже й таких трапляється багато.
— Врешті, я примушений був призначити для люб'язних незнайомих два дні на тиждень, від третьої години, — вів далі Герцен, — інакше неможливо було б працювати. Ми ж одержуємо сотні листів з Росії з усіх кутків, люди відчули, що можуть вільно висловитись. Нам належить лише думка стати паламарями, самий труд — калатати, дзвонити, а звуки — вони ж линуть з батьківщини, з Росії, і там чекають від нас найщирішої правди. Адже хіба ми самі з Огарьовим спромоглися б на такий дзвін?
Марія відзначила про себе: він підкреслено говорить «ми», «ми з Огарьовим», без усякого честолюбства, ревнощів і заздрощів у роботі. Які люди!
— Бути щирим — це головне для «Колокола», — озвався тихо Огарьов. — Щирість для нас найважливіша за всі дипломатичні впливи. Звичайно, коли вони підходящі нам, то й ними нехтувати не слід! — усміхнувся він своєю меланхолійно-мудрою посмішкою.
— З приводу нашої правди от вам ще цікавий анекдот! — підхопив Герцем. — Мій тезко, Олександр Миколайович — імператор всеросійський, кажуть, засмутився через мою статтю про .Паніна і заявив своїм ближчим сановникам: «Колокол» — єдиний непідкупний голос». Як це вам? Між іншим, нам відомо, що для нього стали передруковувати наш «Колокол», обминаючи особливо гострі й дошкульні справи. Ну. він помітив ш і завдав доброго прочухана. Деяким урядовцям він навіть дозволив
— Приміром, дяді Наталі, московському генерал-губернатору! — зауважив Огарьов.
— Та коли б ви тільки знали, як люблять вас, як нірять вам, чекають кожного вашого слова інші ваші читачі! — мовила Марія. Вона згадала немирівські вечори, коли переписувала статті з «Колокола», згадала лице Тараса Григоровича: «Доню, побачиш — вітай їх, великих вигнанців».
— Ця любов і віра — наша нагорода. Джерело сил і натхнення! — серйозно мовив Герцен. — Хочете, я покажу вам дорогоцінний подарунок. Під час війни під Балаклавою один офіцер, захищаючись від англійців, зламав шпагу. Він швидко зрізав грубу виноградну гілку і відбився нею! А потім з цієї славної гілки він зробив палицю, замовив набалдашник з різьбленого срібла з бірюзою і невеличким топазом згори і, уявіть собі, надіслав сюди в подарунок. Тато, — звернувся він до старшої дочки, — принеси з кабінету, покажи.
Він розповів це з такою проникливістю, здалося Марії, навіть якоюсь вологою затуманились його ясні живі очі. Він знову повторив:
— Це джерело наших сил.
Тата принесла палицю, і Маркович! з побожністю подержали її в руках.
Богдась теж схопився подивитись.
— Біжіть, дівчатка, з козаком у сад, — сказав Олександр Іванович, — бачите, сонце таки виглянуло як слід. Давайте і ми прогуляємось до обіду. Я розумію ваш переляк перед туманом, — звернувся він до Марії. — Ніяк не звикну до цієї лондонської гнилі, до цієї просто злочинної погоди — темряви з ранку до вечора. Коли трапляється ясний день або хоч кілька годин без дощу й туману, це для мене дар богів!
Марія подумала: «Він сумує за рідними лісами, степами, і невідомо, коли побачить їх і чи побачить взагалі. Усе це важче, ніж здається. От усі захоплюються, може, є такі, що й заздрять впливу, силі, діяльності, а Тарас Григорович казав: «Великі страдники -вигнанці». Він розумів, відчував по-людському, як важко на чужій землі...»
Богдасеві вже надокучило витримувати роль статечного дорослого «козака». Тільки вистрибнув з дому і побачив зелений лужок, так і покотився по траві, як м'яч. Наталя Олексіївна засміялась, але недобре, навіть якось злорадно, немов їй було приємно, що всі бачать, яка невихована дитина у цієї уславленої письменниці.
— Богдасю, встань! — досить різко зауважила Марія. Вона все помічала. Але Опанас м'яко заступився за хлопця. Завжди бувало навпаки — Марія все .дозволяла, а Опанас бурчав.
— Марусенько. він у захопленні від природи!
— Хай захоплюється, та не бруднить сорочки.
— Богдась, слухай мами, — удавано строго насупив брови Герцен. — Ходімте, Маріє Олександрівно, я покажу наш «парк», з дозволу сказати. Я радію цьому саду. На нас, дібровних жителів, ліси й дерева впливають як щось більш рідне, ніж море і гори!
Наталя Олексіївна підсмикнула тонкі губи, і знову Марія перехопила ледь помітний насторожений погляд Герцена в бік Огарьрвої.
Добре, що Опанас Васильович почав їй щось красномовно розповідати про старовинний парк у Качанівці. Марія швидше підійшла до Герцена. Вони попрямували вдвох стежкою попід височезними берестами. Олександр Іванович все ж таки обернувся і мовив лагідно, немов вибачаючись, Наталі Олексіївні:
— Лізі не завадить також більше побути на повітрі. Наталя Олексіївна тільки глянула зневажливо, нічого йому не відповівши.