Марсіанська хроніка
Шрифт:
— Ви знаєте стільки ж, скільки я. Вряди-годи я ловлю передачі радіо з Землі. Його ледве чути. Але воно завжди говорить іншою мовою. А я, на жаль, крім англійської, знаю тільки латину. Часом я розбираю кілька слів. Очевидно, на більшій частині Землі все знищено, але війна триває. Ви вертаєтесь додому, сер?
— Так. Ми мусимо про все довідатися. Ми не мали радіозв’язку з Землею. Надто велика відстань. Тепер будь-що хочемо побачити Землю.
— А нас візьмете з собою? Капітан здригнувся.
— Авжеж, ваша дружина, я її пригадую. Це було двадцять п’ять років тому, правда?
— Син і дві дочки.
— Авжеж, я пригадую. Вони тут?
— Отам, у нашій хаті. Вас чекає добрий сніданок. Завітаєте до нас?
— Ви робите нам честь, містере Гетевей. — І капітан Уайльдер обернувся до ракети. — Вийти з корабля!
Вони виходили на пагорб — Гетевей, капітан Уайльдер і двадцять членів команди. Вони йшли, глибоко вдихаючи рідке прохолодне повітря. Сходило сонце.
— Ви пригадуєте Спендера, капітане?
— Я його ніколи не забував.
— Іноді я проходжу повз його могилу. Здається, кінець кінцем вийшло-таки на його. Він не хотів, щоб ми приводили сюди, і я гадаю, він щасливий зараз, коли тут нікого нема.
— А що з тим… як його?.. Паркхілом, із Семом Паркхілом?
— Він одкрив був сосисочну.
— Схоже на нього.
— А наступного тижня полетів на Землю воювати. — Гетевей притулив до грудей руку і враз сів на камінь. — Пробачте. Це від хвилювання… Адже стільки років… Трохи спочину.
Він намацав у себе пульс. Полічив удари. Серце працювало погано.
— У нас є лікар, — сказав Уайльдер. — Даруйте мені, Гетевею, я знаю, що ви самі лікар, але краще хай вас огляне наш…
Покликали лікаря.
— Це нічого, — говорив Гетевей, — Це від чекання, від хвилювання. — Він задихався. Губи його посиніли. — Знаєте, — сказав він, коли лікар схилився над ним із стетоскопом, — можна подумати, що я жив усі ці роки лише заради цього дня, а тепер, коли ви прибули сюди, щоб забрати мене на Землю, ніщо не заважає мені спокійно лягти й померти.
— Ось візьміть, — лікар подав йому жовту таблетку. — Вам краще відпочити.
— Дурниці. Дайте мені тільки посидіти хвилинку. Так приємно бачити вас усіх. Приємно знову почути нові голоси.
— Як таблетка? Вам краще?
— Все гаразд. Ходімо.
І вони пішли на пагорб.
— Алісо, іди-но подивися, хто прийшов!
Гетевей насупився й нахилився до дверей хатини.
— Алісо, чуєш?
З’явилася дружина. За мить вийшли дочки, високі гарні дівчата, а за ними ще вищий син.
— Алісо, ти пригадуєш капітана Уайльдера?
Вона, вагаючись, подивилася на Гетевея, ніби чекала його вказівок, а потім усміхнулася:
— Аякже, капітан Уайльдер!
— Пригадую, ми обідали разом увечері напередодні мого польоту на Юпітер, місіс Гетевей.
Жінка енергійно потиснула йому руку.
— Мої дочки, Маргарита й Сюзана. Мій син, Джон. Ви, звичайно, пам’ятаєте капітана?
Потиски рук, сміх, жваві розмови.
Капітан Уайльдер потягнув носом повітря:
— Невже імбирні пряники?
— Хочете покуштувати?
Всі заметушились. У хату внесли складані столи, розставили тарілки
— Джоне, скільки тобі років?
— Двадцять три, — відповів той.
Уайльдер незграбно пересунув свій прибор. Його сусід прошепотів:
— Капітане, цього не може бути.
— У чому річ, Вільямсоне?
— Мені самому сорок три, капітане. Я вчився у школі в один час з юним Джоном Гетевеєм, двадцять років тому. Він каже, що йому двадцять три роки. Це неправда. Двадцять три йому тільки на вигляд. Йому має бути принаймні сорок два. Що це означає, сер?
— Не знаю.
— Мене турбує ваш вигляд, сер.
— Мені справді трохи нездужається. До того ж ці дочки — я бачив їх десь років двадцять тому, і вони абсолютно не змінилися, жодної зморшки на обличчі. Маю до вас одне прохання, Вільямсоне. Я скажу вам, куди піти і що подивитися. Перед кінцем сніданку вийдіть непомітно з хати. Ви встигнете все зробити за десять хвилин. Те місце недалеко звідси. Коли ми йшли на посадку, я бачив його з ракети.
— Про що це ви так серйозно розмовляєте? — перебила їх місіс Гетевей, вправно насипаючи ополоником суп у тарілки. — Ну ж бо, усміхніться: ми зібралися всі пазом, подорож закінчена, і вважайте себе вдома!
— Атож, — засміявся капітан Уайльдер. — А ви виглядаєте напрочуд молодо, місіс Гетевей!
— Мужчина не може без компліментів!
Він не зводив з неї очей; рожеве обличчя її було без зморщок, наче гладеньке рум’яне яблучко. Вона дзвінко сміялася на кожний жарт і швидкими акуратними рухами розкладала салат. І худорлявий син, і гарні дочки не згірше батька сипали дотепами, розповідаючи, як добре жили вони тут, а батько гордо кивав головою, підтакуючи їм.
Вільямсон вислизнув з кімнати й подався в долину.
— Куди це він пішов? — спитав Гетевей.
— Навідатися до ракети, — відповів Уайльдер. — Так от, як я вам казав, Гетевей, на Юпітері немає нічого; нічогісінько, що могло б зацікавити людей. Те саме можна сказати про Сатурн і Плутон. — Уайльдер говорив механічно, не чуючи власних слів, думаючи лише про те, як Вільямсон збігає з пагорба й вертається назад, щоб розповісти про те, що він виявив.
— Дякую, — мовив він Маргариті Гетевей, яка подала йому склянку води. Він немовби ненароком торкнувся її руки. Вона навіть не звернула на це уваги. Тіло її було тепле й м’яке. Гетевей, що сидів на протилежному боці столу, кілька разів переставав їсти, торкався пальцями грудей, потім знову брався за їжу, прислухаючись до розмови і раз у раз занепокоєно позираючи на Уайльдера, який, здавалося, жував пряники, зовсім не відчуваючи їхнього смаку.