Марсіанський шлях
Шрифт:
«Однак тепер, — провадив Хільдер, — загальна маса корабля набагато збільшилася. Відповідно має наростати і її рушійна сила».
Корабель іще більше стиснувся, і до нього додався другий контейнер — більший від попереднього, а потім — ще більший. Власне, сам космоліт-капсула перетворився на крихітну яскраво-червону цятку.
— На біса нам це дитяче белькотіння? — не витримав Ріос.
— Для тих, до кого він звертається, це не белькотіння, Маріо, — заперечив Лонг. — Земля — не Марс. Мільйони людей на Землі навіть не бачили космічного корабля і не
Хільдер вів далі:
«Як тільки найбільший контейнер спорожніє, він одразу сам відокремлюється. Отже, контейнер теж викидається в простір».
Гігантський контейнер на екрані здригнувся і почав віддалятися, поступово зменшуючись.
«Тоді надходить черга другого контейнера, а в разі тривалого рейсу — і третього».
Тепер космоліт був червоною цяткою, від якої розбігалися три контейнери, гублячись у безмежному обширі.
«Ці контейнери являють собою сотні тисяч тонн вольфраму, магнію, алюмінію і сталі. Для Землі вони втрачені назавжди. Довкола Марса чатують утильники, які виловлюють викинені контейнери, ставлять на них особисте тавро, і ті стають власністю Марса. Земля ж не отримує ні шеляга. Це — трофей, і належить він тому, хто його виловив».
— Ми ризикуємо грошима і своїм життям, — не витримав Ріос. — Як не ми, то хто ще їх підбере? Ну, які Землі від цього збитки?
— Таж він, — відповів Лонг, — тільки й торочить, що Марс, Венера й Місяць виснажують Землю, а зараз наводить ще один приклад.
— Але ж вони одержують достатню компенсацію. Щороку ми видобуваємо все більше залізної руди…
— …і переважна частина знову повертається на Марс.
Якщо вірити його цифровим розрахункам, то Земля вклала в Марс двісті мільярдів доларів, а отримала руди вартістю в п’ять мільярдів. У Місяць вклала п’ятсот мільярдів, а отримано магнію, титану та різних легких металів на двадцять п’ять мільярдів. На Венеру пішло п’ятдесят мільярдів, а натомість — нічого. Платники податків на Землі стурбовані власне тим, що гроші, які з них стягують, вилітають у трубу.
Поки Лонг говорив, на екрані заблимали мультиплікаційні кадри, що зображували кораблі утильників на шляху до Марса. Крихітні кораблики хижо простягали гнучкі дротяні щупальці, які, промацуючи простір, виловлювали порожні мандрівні контейнери і, випікши полум’яне тавро «ВЛАСНІСТЬ МАРСА», скидали на Фобос.
Знову з’явився Хільдер.
«Вони заявляють, ніби з часом усе повернуть. З часом! Коли в них справа налагодиться. А коли воно буде — років за сто, за тисячу, за мільйон? З часом! Що ж, повіримо їм на слово. Одного чудового дня вони повернуть нам метали, самі забезпечуватимуть себе їжею, використовуватимуть власну енергію й житимуть власним життям. Але є щось таке, чого вони нам ніколи не повернуть, навіть через сотню мільйонів років. Це вода! На Марсі води жалюгідна цівка, бо його маса надто мала. На Венері її взагалі немає, бо там надто жарко… На Місяці — те саме, бо й він замалий, і там надто висока температура. Отож Земля має постачати поселенців космосу не лише питною водою, водою для побутових потреб, промисловості й гідропонних плантацій, які вони начебто створюють, а й водою, що мільйонами тонн викидається в простір.
Що
Наші пращури необачно й захланно спалили всю нафту Землі, нерозважливо спалили вугілля. За це ми зневажаємо і засуджуємо їх. Але у них принаймні є виправдання. Вони гадали, що, в разі потреби, будуть винайдені замінники. Що ж, вони не помилились. Ми маємо планктонові ферми і протонні мікрореактори. Та для води замінника не існує. Жодного! Не було і не буде! І коли наші нащадки побачать пустелю, на яку ми перетворили Землю, яке виправдання вони знайдуть для нас? Коли почнуться засухи, і…»
Лонг нахилився і вимкнув відеофон.
— Мене це трохи непокоїть, — мовив він. — Клятий бовдур зумисне… Що сталося?
Ріос, стривожений, зірвався на ноги…
— Треба перевірити сигнали.
— Та ну їх… — Однак Лонг теж підвівся і рушив за Ріосом вузьким коридорчиком. Зупинившись посеред пілотської рубки, він промовив: — Якщо Хільдер доб’ється свого і зуміє зробити неабияку сенсацію… Ого!
Він теж його побачив. Основний імпульс гнався за вторинним, наче хорт за електричним кроликом.
— Космос був чистий, — бурмотів Ріос, — кажу ж вам, чистий. Ради Марса, Теде, чого ви заціпеніли? Ану гляньте, спробуйте піймати його в об’єктив.
Ріос діяв швидно і вправно — як-не-як, він працював утильником уже два десятки років. За дві хвилини він визначив відстань, а тоді, пам’ятаючи невдачу Свенсона, виміряв кут схилення і радіальну швидкість.
— Один і сімдесят шість сотих радіана! — гукнув він Лонгові. — Дивіться, не проґавте…
Лонг, затамувавши подих, крутив верньєр.
— Лише піврадіана від Сонця. Освітиться тільки край. Він швидко і обережно посилив збільшення, вистежуючи ту єдину «зірку», що буде змінювати своє положення і, збільшуючись, набирати певної форми, доводячи тим самим, що вона, далебі, не зірка.
— Будь-що-будь — я вмикаю, — сказав Ріос. — Більше чекати не можна.
— Ось він! Ось він!
Збільшення все ще не вистачало, щоб розібрати форму світної цятки, за якою стежив Лонг, але вона ритмічно блимала, оскільки різновеликі грані контейнера, обертаючись, неоднаково відбивали сонячні промені.
— Тримайся!
Тонкі струмені пари вихопилися з випускних отворів, залишаючи за собою довгі хвости мікрокристалів льоду, що тьмяно поблискували в блідому промінні далекого Сонця. Вони простяглися на сотню миль від корабля, а то й більше. Струмінь, другий, ще один — космоліт зійшов зі своєї орбіти, взявши курс по дотичній на контейнер.
— Летить, наче комета в перигелії! — загорлав Ріос. — Ці кляті наземники навмисне так скидають контейнери. Бодай їм!…
Кленучи їх у безсилій злобі, він почав розганяти корабель, аж поки гідравлічна прокладка його крісла не осіла під ним на цілий фут, а Лонг уже насилу втримувався за поручні.