Мартін Іден
Шрифт:
Але навіть Ф. Фонер, автор перекладеної російською мовою книги «Джек Лондон – американський бунтар», схильний перебільшувати роль соціалізму в житті і творчості письменника, змушений був визнати: «Якщо насправді Лондон збирався своїм «Мартіном Іденом» завоювати прибічників соціалізму, то він вибрав досить дивний спосіб для досягнення цієї мети». По-своєму об'єктивний Фонер цитує листи та інтерв'ю Лондона, в яких той виказує і захоплення ідеями соціалізму, і думки, співзвучні висловлюваним Мартіном і Бріссенденом. Усе це ще раз засвідчує згадуваний еклектизм його світогляду.
Отже, й індивідуалізм Ідена, і його самогубство подаються в романі набагато складніше, далеко не однозначно. Насамперед тут слід пригадати, що індивідуалізм аж ніяк не є рисою, чужою авторові й осуджуваною ним. Не обов'язково бути фаховим знавцем Джека Лондона, щоб запримітити, що він є суттєвою рисою,
Одним з питань, що неминуче постають в інтерпретації роману «Мартін Іден», є питання самогубства героя, що відбувається зразу ж по тому, як здійснюється його заповітна мрія, він завойовує загальне визнання і стає знаменитим письменником. Трактується воно по-різному не тільки критиками, а й самим автором – у тексті твору й пізніших висловлюваннях, що спрощують текст або вступають у суперечність з ним. Найраніше з'являється в тексті психо-фізіологічна мотивація: багаторічна зверхнапружена праця виснажує і надломлює Мартіна, наступає повна прострація, котра ним самим сприймається як якась дивна хвороба, що виявляється невиліковною. Його сковує апатія, повна байдужість до всього на світі й до самого себе. Ця мотивація доводиться до останніх рядків твору: прострація не зникає, а дедалі посилюється, з'являється страх перед елементарними зусиллями духу і волі, необхідністю діяти. Більше того, все це стає прямим і безпосереднім поштовхом до того, що вже на кораблі Мартін несподівано викидається в океан. «Та хоч як погано почував він себе на судні, попереду чекало ще гірше лихо. Що трапиться, коли корабель прибуде на Таїті? Він муситиме зійти на берег, замовити товари для торгівлі, знайти шхуну для подорожі на Маркізькі острови, робити тисячу всяких речей, про які навіть згадати страшно. Щоразу, коли Мартін змушував себе думати про це, він ясно бачив перед собою грізну небезпеку. Так, він уже спустився в Долину Тіней, і весь жах був у тому, що він не боявся».
Як відомо, такі думки, такий душевний стан не раз навіщали й самого письменника в останній період його життя. Як він писав у своїй книжці «Джон – Ячмінне зерно» (за семантикою цей сленг близький до нашого «зеленого змія»), написаній на автобіографічному матеріалі, він сам не раз «з незворушністю грецького філософа» думав про смерть. Відомий був йому і стан тотального розчарування, пережитий Іденом: «Те, за що я боровся, заради чого просиджував безсонні ночі, обдурило мене. Успіх я зневажав. Слава видавалася мені холодним попелом. Люди, які належали до соціальних верств, вищих за портових п'яниць і матросів на баці, виявилися вбивчо нікчемними в інтелектуальному відношенні. Жіноче кохання коштувало не більше всього іншого. Залишалися гроші, але ж спати можна було лише в одній постелі, а сотню біфштексів за раз не з'їси, хоч на них і заробив! Мистецтво і культура у світлі незрушних фактів фізіології здавалися мені смішними, а ті, хто їх уособлював, – ще смішнішими…»
Але в автора «Мартіна Ідена» знаходилися сили долати такий душевний стан. Та чи подолав він цю загрозу остаточно? Як вже згадувалося, обставини його смерті наводили й наводять на думку про самогубство. І справді, чи не став фінал цього роману, теж заснованого на автобіографічному матеріалі, передбаченням фіналу його життя? До фінальної сцени роману Лондон залучив свого улюбленого поета О. Ч. Суінберна, що посилило її трагічно-поетичне звучання. У цій поезії, яка стверджувала право особистості на вільне й інтенсивне життя, голосно звучить також мотив, що це життя, сповнене надій і оман, радості й страждань, приводить зрештою до втоми й бажання забутися, невіддільного від смерті, до пошуку забуття у злитті
Проте до розглянутої мотивації фінал роману не сходить, хоч вона найповніше артикулюється в його тексті. В науково-критичній літературі знаходимо й інші мотивації самогубства героя: соціопсихологічну, як людини, що відірвалася від свого класу й не змогла пристати до іншого; соціофілософську, як трагедії індивідуаліста ніцшеанського складу (її підказував автор, відповідаючи соціалістам); соціоестетичну, як фінал одвічної драми митця у «світі крамарів»; етнопсихологічну, засновану на особливостях ментальності американців і їхнього національного характеру. Історію Мартіна Ідена можна назвати, слідом за відомим літературознавцем М. Гайсмаром, «трагічною американською історією успіху».
Цілком очевидно, що в заключні розділи роману перенесена та духовно-психологічна драма, яку переживав сам письменник і яку розповів у цитованій автобіографічній повісті. Вони ідентичні, можливо, аж до їхніх розв'язок, в їхній основі – втома й тотальне розчарування. Тут варто згадати той духовний і душевний стан, в якому Мартін Іден розпочинає свій рух до нового життя, його монолог, звернений до свого відображення в дзеркалі: «Ти вибрався із цієї твані (попереднього життя – Н.Б.), Мартін Іден, – промовив він, – і тепер протираєш очі перед яскравим світлом, торкаєшся плечима зір, живеш повним життям. Звір у тобі відмирає, і ти відвойовуєш найціннішу спадщину віків у тих, хто нею володіє». Але все це виявляється міражем, і в міру того, як Мартін набуває здатність реально бачити омріяний світ, омана розвіюється, і реальність стає нестерпною для його цілісної натури, схильної до максималізму.
Розчарувавшись у світі, до якого прагнув, Мартін робить спробу повернутися до залишеного світу простих людей і безпосередніх почуттів, який уявляється йому тепер органічним. Однак виявляється, що це повернення для нього вже неможливе. Бійка, яку вчинили його колишні друзі, тільки на хвилю приносить йому відчуття вітальної радості буття, і тут «він зрозумів, що занадто вже звик до самоаналізу, щоб віддаватися всім серцем первісним відчуттям». Дивлячись на Ліззі, дівчину-робітницю, щиру й самовіддану в її любові, «Мартін задумався, що й справді чогось варта правильна добірна мова», власне культура. І автор робить висновок: «Тисячі прочитаних книжок стали між ними стіною (між Мартіном і його колишнім світом – Н.Б.) Він сам засудив себе на вигнання. Блукаючи безкрайніми просторами розуму, він загубив дорогу назад».
Отже, Мартін опиняється між двома світами, і обидва вони виявляються тепер для нього неприйнятними. Він не може лишитися у світі, до якого пробився ціною величезних зусиль, гостро і навіть болісно він відчуває його фальш і нещирість (вони промовисто демонструються нескінченними запрошеннями його на обіди й учти, що викликають у нього «одне невисловлене питання: «Чому ж ви тоді не нагодували мене?»). Однак він не може жити й так, як жив раніше, бездумно поринаючи в каламутні хвилі життя, адже й саме життя стало для нього проблемою.
Природно, що в романі про митця, письменника, ставиться питання естетики й літературно-художньої творчості. Погляди на них, зрозуміла річ, у героя і автора збігаються. Наголошується передусім любов Ідена до «життєвої правди», яка ототожнюється з реалізмом. Проте, уточнює автор, «реалізм він намагався поєднати з красою і примхами уяви», прагнув не звичайного, а «натхненного реалізму, перейнятого вірою в людину й високі ідеали». Героя роману повністю не влаштовують обидві поширені течії тогочасної літератури, ні та, що «малювала людину якимсь божеством, позбавленим усього земного», тобто романтизм, ні та, що «бачила в людині звіра, забуваючи про її духовні потреби», тобто натуралізм. У наведених атестаціях обидві течії утрируються, як неоромантизм, котрий був далекий від того, щоб «малювати людину якимось божеством», ні натуралізм, який розумів людину як істоту, що поєднує біологічне й соціальне. Для Мартіна Ідена «істина була посередині», тобто він, як і його творець, поєднував у своїх творах натуралізм і неоромантизм, що означується Лондоном як «натхненний реалізм».