Маруся Богуславка

Куліш Пантелеймон

III

Попаде! З радощів тобі признаюсь»Що я – твій брат Івась. Мене вхопилиСічовики в ясир, і я збираюсьДавно побачить сей куточок милий,Сю старосвітську низькорослу хату,Де ти мене, маленького, учила,Як слухать матері, коритись тату,Де мати няньчила мене, пестила,І спатки на руках односила в кімнату». —

IV

«Івасю! Братику!.. Про що ж лякаєшСловами

нас ти хижими й звичаєм?Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш,Що й так уже душі в собі не маєш?О! Як же се Господь із рук поганськихТебе ослобонив? А ненька з горя…» —«Поганських, навісна? Ні, з християнських!Бо не орда була то із-над моряНабігла, а свої у башликах татарських». —«Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую», —«Кажу тобі, попаде; повбиралосьТатарами козацтво. Гната ШуюЯ й знав: бо вже не раз мені траплялосьСидіти в нього на коні і в полеЗ ним із села летіть по-запорозьки,«Гала! Гала!» – кричать, а я, на гореНещасній матері, прибіг і «коськи»Прошусь. Він і продав мене в ясир за море». —

VI

«Як! Що ти кажеш? Він? Та він же в ченціЗбирався цілий вік!» —«Воно й не шкодить,Як биті талярі бряжчать в кишеньці:Такий-то й монастир скоріш знаходить». —«Так ти оце з неволі вже втікаєш»? —«Ні, там-то й воля: там моя домівка.» —«О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш?Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!» —

VII

«Не накладаю, ні! Бо я між нимиНемов на світ удруге народивсяІ думками про божество святими,І правдою без хиби просвітився.Аллах один; нема у нього роду.Всесилен він, не требує підмоги;Цурається мерзенного народу,Що оббиває у царів порогиІ вносить прах земний в небеснії чертоги». —

VIII

«Коли ти думками святими справдіТам просвітивсь, то дай же нам зашитуВід татарви у нашій рідній хаті,Щоб не спліндровано нас, не побито». —«О, ні! Нехай джавур горить-палаєІз ідольством своїм гидким, мізерним;Нехай огонь зрадливих пожирає,Що роблять кривди праведним, спасеннимІ правовірникам серця возвеселяє»! —

IX

«Мій братику!..» —«Попаде! Нас навікиРозділено з тобою. Ся хатинаМені сестра й рідня; а ви, калікиУмом, чужі мені, немов скотина». —«Так хоч хатину пощади святую,Де вмерла мати, по тобі журившись»! —«Ні, я по-свойому її вшаную:Мов дух, перед Аллахом засвітившись,Нехай перелетить в обитель неземную!

Х

Там сльози матері, як Божі зорі,Засяють

у мене перед очима,Як серцем потону в блаженстві, в моріСеред утіх, достойних серафима.А на землі – земне…Моя царице!Сідай зо мною на коня-бахмата,Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.Нехай горить стара, мізерна хата:Ти матимеш таке, про що тобі й не сниться».

XI

У попаді в очу позеленіло…Дочка, татарин, божники з богами,Усе пішло кругом і зашуміло,Мов гай густий під бурею-вітрами…Кудись вона біжить чи завірюхаЇї на дикі крила підхопилаІ мчить крізь полом'є та дим, і духаУ грудях бідолашних захопилоІ серце, й пам'ять, мов у морі, потопило.

ПІСНЯ ДРУГА

ДУМА ПЕРВА

Смерте, бабо-сповитухо,Лікарю людський останній!Ти одна нам гоїш духаВ нашій долі безталанній.Утомившись закриватиВ Богуславі людям очі,Димом сховища сповнятиІ душити крик жіночий.Понагачувала трупуПовні сіни коло хатиТа й пійшла живого лупу [4] В дикім полі доглядати.І забула про единуНепридушену людину,Мов у полі на роздолліПро нескошену билину.Не билина в чистім поліЗ-під коси твоєї встала:Сирота стара в недоліПам'ять-розум утеряла.Підвелась і по пустиніДиким поглядом блукала…Опинившись на могилі,Серед степу промовляла:«Де се я, і що се з намиСталось-приключилось?Ні світлиці, ні кімнати…Се мені приснилось.Се я сплю… О, як же серцеТяжко замирає!..Степ, могила… і кривавеСонечко сідає.У димах сідає сонцеЧи в кров поринає?Вітер з полом'єм по полю,Мов по морю, грає.Ні села кругом, ні духа…Скрізь галки літають,І собаки, мов на звіра,Скиглять-завивають.Що ж се за пожежа сталасьСеред України?Потонуло все, почезло…Нігде ні хатини!О, невже б то се татареНаших позаймали,Села й ниви попаливши,У полон погнали?Ні! Під дзвоном королівськимСплю я на могилі…Чи то ж люде, як горіли,В дзвона б не дзвонили?Задзвоню, чи не прокинусь…» —

4

У автографі – трупу. Це очевидна описка: у попередній редакції маємо лупу. – Ред.

Конец ознакомительного фрагмента.