МАРУСЯ ЧУРАЙ
Шрифт:
Найперший дурень і останній бовдур
уже, мабуть, в науках преуспів.
А я гусак обскубаний, що й досі
гелгоче щось про правду і добро,
котрому в лапі вдержать удалося
одне своє гусиноє перо.
Мені не треба слави, ані грошей,
ані щоб сильний світу похвалив,—
аби хто-небудь, мислію возросший,
до мене часом слух свій прихилив.
Але ж я прочитателів не маю.
Сам пишу, і сам
...Тополя гнеться, як тонка танечниця.
Лягає пил в густий чортополох.
І в’ється вдаль дорога-безконечниця.
І ми йдемо, і добре нам удвох.
Бо він бреде, а я собі кульгаю.
Він гомонить, а я собі мовчу.
Уже й на палку дужче налягаю,
і соваю торбину по плечу.
А він іде, милується дорогою.
Він молодий, йому іще не сто.
В старій сукмані, книжка за вилогою
і торба — наче ремеза гніздо.
...Твердіший грунт намацують ціпки.
Частіше схил обсотаний корчами.
Чіпляючись лахміттям за гілки,
виходять з лісу у піски прочани.
Піски, піски... І де він, той причал?
Чи так іти, чи стежка одурила?
Пливуть, пливуть кораблики прочан —
над постолами нап’яті вітрила...
Одна ішла, закута у вериги,
у ковпаку залізному, невзута.
Чи хто сказав, чи вичитала з книги,
що богу вгодна отака покута?
Ішла молитись у святі печери,
казали,— десь іздалеку, з Печори.
Пудовий костур, і сама як мощі.
Та так і впала, не дійшла до прощі.
Чи грішниця, чи, може, так, блаженна.
Присипали. Куди ж її нести?
А вдалині вже Лавра нездвиженна
вечірнє сонце брала на хрести...
І ось він — Київ!
Возсіяв хрестами.
Пригаслий зір красою полонив.
Тут сам Господь безсмертними перстами
оці священні гори осінив.
Так довго йшла, так ждала терпеливо.
І ось він, Київ, за валами він! —
той стольний град, золотоверхе диво,
душі моєї малиновий дзвін!
...І увійшли ми в київські ворота.
Чогось так тихо, мов пройшла чума.
І каже дяк: — Згадай про жінку Лота.
Не озирайся. Києва нема.
Я озирнулась. Я не скам’яніла.
Я не дала пролитися сльозам.
Отак пройшло тут військо Радзивілла! —
В руїни вулиць заточився храм.
Дзвіниця — мертва. Обгоріли крони.
І все німе — і гори, і Поділ.
В Литву до себе вивіз наші дзвони
литовський гетьман Януш Радзивілл.
Покинуті, попалені, похмурні
стоять
Сади стоять, примерлі од пожежі.
Людей немає. Коні не іржуть.
Лиш на валах необгорілі вежі
стирчать у небо. Попіл стережуть.
Оце мій Київ, це моя вітчизна.
Залиті кров’ю київські вали.
Ой люди, люди, божа подобизна
до чого ж ви цю землю довели?!
І каже дяк: — Яка там подобизна?
Коли земля здригнулась від копит,
назустріч Радзивіллу вийшов Тризна,
печорський пресвятий архимандрит.
І так звернувся, сивий та уклінний:
— Короні польській брат одноколійний!
Ось ключ від міста. Ми відкриєм брами.
Іди. Заходь. Та тільки пощади
священне місто і священні храми.
І він ввійшов, литовський князь, сюди.
Як ніж у спину. А Потоцький — в груди.
Богдан між ними, як між двох вогнів.
Що тут було! Розказували люди
три дні, три ночі Київ пломенів!
…Стояв собор старовинний із випаленою душею.
Ми тихо ступили в морок,
що димом ядучим пропах.
Молилися в порожнечу, на попіл ікон молились,
шукали живого Бога у сонячних сизих стовпах.
Лежали зрушені плити, як зашерти чорної криги.
І янголи в білій одежі впритул обступили вівтар.
Кричали полускані стіни.
Якісь недопалені книги
заблуканий місяць знадвору холодним пальцем гортав.
Перехрестилась і заплакала.
І тихо вийшла із собору.
Ішла на прощу, а потрапила
чи то в Содом, чи то в Гоморру.
...Вже поночі до Лаври добирались.
Ішли угору вузько, в колосок.
Якісь яри, якийсь дрімучий праліс.
Яри нічого, краще, ніж пісок.
А по ярах, по схилах, як тубільці,
землянки покопали погорільці.
Ідеш, аж дивно: у вечірній млі
то там, то там димок із-під землі.
І каже дяк: — Як у часи Батиєві.
Пішли у землю люди в Києві.
Вже й обжились. Он хтось обгородився.
А хто і сіно склав уже в стіжки.
А хтось уже в землянці й народився,
бо онде жінка сушить пелюшки.
Життя іде. Як сказано у Павла:
«Живіть благочестиво у Христі».
Потерп ще трохи. Вже ось-ось і Лавра.
А там спочинеш по трудах путі.
...Але коли ми підійшли до Лаври,
вже ніч була.
Біля святих воріт
якісь сиділи постаті, як равли,