Маруся
Шрифт:
Довго Василь думав, похиливши голову, а далi аж повеселiв та й каже:
– А як я найму за себе найомщика?
"Найомщика?" - подумав Наум, а далi й каже:
– А з чого ж ти наймеш, коли тiльки получаєш вiд хазяїна вiсiмдесят рублiв у год, а батькової копiйчини нема?
– Дядьки поможуть.
– Не потурай на те, Василю; поможуть, та не тобi, а собi. До чого дiйдеться, тобi за тебе лоб забриють, а найомщик опiсля пiде за дядькових хлопцiв. Рад би i я тобi помогти, так усе не те. Як знатимуть, що в тебе жiнка багата, то так тягнутимуть, що тiльки держись, i усе до кiнця
Як ударить Василь, заслухавши усе, руками об груди, як припаде на стiл, як заплаче, а далi, сказавши: "Усьому кiнець", - кинувся на шию, обняв Наума крiпко i каже:,,
– Прощай, мiй!.. Коли ж тобi хоч трохи жаль бiдного Василя, будь ласкав, будь жалiслив: поклич сюди Марусю, нехай я при тобi попрощаюся з нею!
– Добре, Василю, - каже Наум, - та гляди ж: попрощайся! Чи розумiєш?
– Усе знаю i усе зроблю, як менi кажете. От ввiйшла Маруся, а за нею i Настя. Василь, узявши Марусю за руку, i каже:
– Марусенько! Правду, велику правду сказав менi твiй батько. Треба нам розлучитись.
– I навiки?
– через велику силу спитала Маруся.
– Побачимося… i будеш ти моєю, коли не на сiм свiтi, так на тiм! Прощай, моя Ма… - i не договорив, як вона зомлiла й покотилась йому на руки. Вiн її пригорнув до серця крiпко, поцiлував, вiддав її нечуственну батьковi на руки, поцiлував руку йому i Настi… i пiшов швидко, не оглядаючись…
Не будемо розказувати, як крiпко i як довго Маруся за ним журилася. Ледве-ледве, сердешна,, з журби не вмерла. Скiльки вже батько з матiр'ю її не розважали, усе нiчого; а тим iще пуще, що не знала вона, зачим i куди Василь її дiвався; чи надовго вiн скрився, чи вернеться i коли ще то буде? Питалася не раз i батька, - що ж?
– не знаю та й не знаю. Бо й справдi вiн не знав, з якою думкою i куди вiн скрився.
Що божий день перебере горiшки, що ще на весiллi, як побачились уперше, та вiн їй дав, перебере, перецiлує та вп'ять до серця i положить. Або коли, гулящим днем, пiде у бiр на озера, де з ним раз гуляла; там посидить, поплаче i з тим додому вернеться. Мати не дуже заставляла її поратись i робити, так сама бралась за все. "Менi, - каже, - не так серденьку тяжко, як я що-небудь роблю". З подругами нiколи не грала i вже овсi до них i не виходила.
Одробилися у полi, стали вiд Семена звечора сидiти, Маруся прийнялася прясти; а з покрови удосвiта встає, пряде, шиє, порається i все журиться, i частенько, як забереться куди-небудь сама собi, то плаче-плаче, так що й господи! Бо об Василевi нi чутки, нi вiсточки, як у воду впав.
От i пилипiвка; от i Ганнино зачатiє, зачали парубки засилати старостiв до дiвчат. Знай, люди швандяють по вулицям з паличками у руках. То гляди: iдуть двоє поперев'язуванi рушниками, бодряться, вихваляються: от там i там таку-то за такого просватали. А iншi свинячою стежкою, попiд плотами, мовчки собi iдуть, i пiд плечем, замiсть хлiба святого,
Не однi старости заходили i до старого Дрота сватати Марусю, - та що ж?
– Таточку мiй рiднесенький! я їм, - каже, - пiднесу по чарцi!
Старий було гримне на неї:
– Чи ти дурна та божевiльна! Чом ти не йдеш? Люди хорошi, чесного роду, парень бойкий; чи тобi поповича, чи купця треба?
– Василя, а коли не Василя, то й нiкого!..
– каже було Маруся. Мати її у сльози, а батько було аж розсердиться та й крикне:
– Та де того Василя озьмемо? Тепер ти людей цураєшся, а там стануть i тебе люди цуратись, i досидишся до сiдої коси.
– Дарма, таточку. Без Василя не страшна менi i домовина, не то сiдая коса.
Здвигне тiльки плечима Наум, подума: "Нехай ще до того году", - та й замовчить. I йому жалко було, що про Василя не було нiякої чутки: бо вiн його дуже любив i усе надiявсь, що вiн з собою що-небудь до пуття зробить.
От i м'ясницi пройшли, i усюди пiшла слава, що Дротiвна Маруся i горда, i пишна: за тутешнiх парубкiв не хоче, а жде собi панича iз-за моря. Вона про сюю славу знала, смiялась i каже було: "Дарма! I пiдожду". Парубкам же хоч i крiпко досадно було, що така красива i багата дiвка у лад не дається, та нiчого було робити: силою не озьмеш.
Пройшов i пiст, вiдговiлись i - слава тобi господи!
– дождались воскресенiя. Маруся у великодню суботу сама учинила паску, положила туди яєчок, iмберю, бiбкiв, шапрану, i спеклася паска i висока, i жовта, i ще у печi зарум'янилась. Полагодила усе, що треба, а на самий Великдень уранцi з батраками понесла до церкви на посвященiє паску, баранця печеного, порося, ковбасу, крашанок з десяток, сало i грудку солi i, розiславши на цвинтарi у ряду з другими хустку, розложила усе гарненько, як її мати навчила, бо Настя пiсля недуги не пiшла з двора. Наум же став у церквi божiй i молиться.
Коли Наум приходив до церкви молитись, то вже справдi молився, а не ловив вiтрiв, не розглядав i сюди i туди, а стояв як треба, неначе перед самим господом, царем небесним, i тiльки слухав, що читають i спiвають. А сьогоднi, у такий великий празник, вiн ще бiльш молився, i на серцi так йому було весело, як i усякому богобоязному, кого приведе бог дождатись великодня.
От, як вiн стоїть i молиться, служба божая спiвається, вийшов насеред церкви читати апостола… i хто ж? Василь!.. Наум дивиться - i сам собi не вiрить, чи се вiн, чи не вiн? Розглядiв хорошенько - аж зовсiм вiн! "Та вiн же овсi неписьменний! Як же вiн буде читати? Може, навмання, без книжки; може, витвердив напам'ять? Побачим!"
От Василь вже i "Павла-чтенiе" сказав та й почав… та що за голос важний! Чистий голосний пiдбасок та понятний!.. От Наум i дума: "Бачив я слiпорожденного, що читав псалтир так же без книжки; а Василь так у книжку дивиться… хiба чи не хваста? Може, напам'ять вiд дяка перейняв, та буцiмто й письменний?.. Так отже за титлу було зачепився та й розiбрав потроху… от i дочитав без помилки; от i алiлуйю по закладкам знайшов… Нi! Якби неписьменний, то не зумiв би апостола, та ще й на самий Великдень, прочитати!"