Маруся
Шрифт:
– Правду, панотче, святу правду ви говорите. Коли б ваша милость, щоб мене наградили Марусею, я б усе те сполнив, що ви тепер розказуєте.
– Не можна, Василю: не будеш ти їй таким мужем і хазяїном, як хочеш, бо се не від тебе. Коли ж я знаю, що сьому не можна бути, і бачу свою Марусю, що зовсім розум погубила, полюбивши тебе… вона тепер рада за тобою хоч на край світу; іще-то господь її не зовсім покинув, а то думаю… Крий мати божи! (аж скрикнув Наум ї перехрестився). От по сьому-то прошу тебе ласкою та й приказую, як отець мого дитяти: покинь її, забудь, не ходи до нас і не знай її, хоч би вона тобі де і повстрі-чалась. Не погубляй її і душі її та й нас не пхай живих у яму, прошу тебе об сім… (сказав і гірко
– Та чом же ви, Наум Семенович, думаєте, що я не буду добрим їй мужем і хорошим хазяїном?
– Ти ж мені розказував про себе. Ти сирота; у дядьків твоїх по два, по три сини; і ти із ними у одній сказці [3] . Сказка ваша дев'ятидушна, дядькові хлопці малі; а як прийде набор, то певно тобі лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нікому заступитись; і дядьки скажуть: «Ми тебе поїли, зодягали і до розуму довели, служи за нашу чергу». А що тогді буде з Марусею? Ні жінка, ні удова; звісно, як салдаток шанують: як саму послідню паплюгу, і ніхто і не вірить, щоб була солдатка, та й чесна. Та й троха чи й не так! Де їй за полками таскатись? А молоде, дурне, попадеться ледачим людям, наведуть на усе злеє. Худобу розтаскають, повіднімають, хто її защитить? Діточки без доглядання, у бідності, у нищеті, без науки, без усього помруть або – не дай боже! – бездільниками стануть. А вона затим ізстаріється, немощі одоліють, бідність, калічество… тільки що в шпиталь, до старців! (Сказав се та й заплакав, як мала дитина). Ие приведи, господи, і ворогу нашому такої судьби!… Так-то, Василю, як 6й я тебе не любив, а скажу по правді: так я тебе полюбив, так мені тебе жалко, як рідного сина! – а не хочу загубити своєї дочки, і такої, як наша Маруся. Тепер сам здоров бачиш, почому не можу тебе зятем прийняти.
3
Сказка. – Йдеться про ревізькі казки (реєстри) – іменні списки населення Російської імперії XVIII – XIX ст., які складалися поміщиками або їх управителями. Ревізькі казки давали відомості не лише про чисельність населення, а й про його вік, сімейне становище. Ними користувалися при обкладанні податками, рекрутському наборі тощо
Довго Василь думав, похиливши голову, а далі аж повеселів та й каже:
– А як я найму за себе найомщика?
«Найомщика?» – подумав Наум, а далі й каже:
– А з чого ж ти наймеш, коли тільки получаєщ від хазяїна вісімдесят рублів у год, а батькової копійчини нема?
– Дядьки поможуть.
– Не потурай на те, Василю: поможуть, та не тобі, а собі. До чого дійдеться, тобі за тебе лоб забриють, а найомщик опісля піде за дядькових хлопців. Рад би і я тобі помогти, так усе не те. Як знатимуть, що в тебе жінка багата, то так тягнутимуть, що тільки держись, і усе до кінця не доведуть, усе зоставлятимуть, щоб було за що вчепитись. Коли б ти сам, своєю копійкою, здужав найняти, так би так! Василю! От тобі образ царя небесного, і його матері пречистої, і Миколая святого! принеси бумагу, що найомщик принят за самого тебе і за твої гроші – от тобі зараз, обома руками віддам Марусю.
Як ударить Василь, вислухавши усе, руками об груди, як припаде на стіл, як заплаче, а далі, сказавши: «Усьому кінець», – кинувся на шию, обняв Наума кріпко і каже:
– Прощай, мій!… Коли ж тобі хоч трохи жаль бідного Василя, будь ласкав, будь жаліслив: поклич сюди Марусю, нехай я при тобі попрощаюсь з нею!
– Добре, Василю, – каже Наум, – та гляди ж: попрощайся! Чи розумієш?
– Усе знаю і усе зроблю, як мені кажете. От ввійшла Маруся, а за нею і Настя. Василь, узявши Марусю за руку, і каже:
– Марусенько! Правду, велику правду
– І навіки? – через велику силу спитала Маруся.
– Побачимось… і будеш ти моєю, коли не на сім світі, так на тім! Прощай, моя Ма… – і не договорив, як вона зомліла й покотилась йому на руки. Він її пригорнув до серця кріпко, поціловав, віддав її нечувственну батькові на руки, поціловав руку йому і Насті… і пішов швидко, не оглядаючись…
Не будемо розказовати, як кріпко і як довго Маруся за ним журилася. Ледве-ледве, сердешна, з журби не вмерла. Скільки вже батько з матір'ю її не розважали, Усе нічого; а тим іще пуще, що не знала вона, зачим і куди Василь її дівався; чи надовго він скрився, чи вернеться і коли ще то буде? Питалася не раз і батька, – що ж? – не знаю та й не знаю. Бо й справді він не знав, з якою думкою і куди він скрився.
Що божий день перебере горішки, що ще на весіллі, як побачились уперше, та він їй дав, перебере, перецілує та вп'ять до серця і положить. Або коли, гулящим днем, піде у бір на озера, де з ним раз гуляла; там посидить, поплаче і з тим і додому вернеться. Мати не дуже її заставляла поратись і робити, так сама бралась за все: «Мені, – каже, – не так серденьку тяжко, як я що-небудь роблю». З подругами ніколи не грала і вже овсі до них і не виходила.
Одробилися у полі, стали від Семена звечора сидіти, Маруся прийнялася прясти; а з покрови удосвіта встає, пряде, шиє, порається і все журиться, і частенько, як забереться куди-небудь сама собі, то плаче-плаче, так що й господи! бо об Василеві ні чутки, ні вісточки; як у воду впав.
От і пилипівка; от і Ганнино зачатіє; зачали парубки засилати старостів до дівчат. Знай люди швандяють по вулицям з паличками у руках. То гляди: ідуть двоє поперев'язувані рушниками, бодряться, вихваляються; от там і там таку-то за такого просватали. А інші свинячою стежкою, попід плотами мовчки собі ідуть і під плечем, замість хліба святого, несуть… гарбуз! Еге! нігде дітись: як заробили, так і відвічать.
Не одні старости заходили і до старого Дрота сватати Марусю, – так що ж?
– Таточку мій ріднесенький! Я їм, – каже, – піднесу по чарці!
Старий, було, гримне на неї:
– Чи ти дурна та божевільна? Чом ти не йдеш! люди хороші, чесного роду, парень бойкий; чи тобі поповича, чи купця треба?
– Василя, а коли не Василя, то й нікого!… – каже, було, Маруся. Мати її у сльози, а батько, було, аж розсердиться та й крикне:
– Та де того Василя озьмемо? Тепер ти людей цураєшся, а там стануть і тебе люди цуратись, і досидится до сідої коси.
– Дарма, таточку! Без Василя не страшна мені і домовина, не то сідая коса.
Здвигне тільки плечима Наум, подума: «Нехай ще до того году», – та й замовчить. І йому жалко було, що про Василя не було ніякої чутки: бо він його дуже любив і усе надіявсь, що він з собою що-небудь до пуття зробить.
От і м'ясниці пройшли, і усюди пішла слава, що Дротівна Маруся і горда, і пишна; за тутешніх парубків не хоче, а жде собі панича із-за моря. Вона про сюю славу знала, сміялась і каже, було: «Дарма! І підожду». Парубкам же хоч і кріпко досадно було, що така красива і багата дівка улад не дається, та нічого було робити; силою не озьмеш.
Пройшов і піст, відговілись і – слава тобі господи! – дождались воскресенія. Маруся у великодню суботу сама учинила паску, положила туди яєчок, імберю, бібків, шапрану, і спеклася паска і висока, і жовта, і ще у печі зарум'янилась. Полагодила усе, що треба, а на самий великдень уранці з батраками понесла до церкви на посвященіє паску, баранця печеного, порося, ковбасу, крашанок з десяток, сало і грудку солі і, розіславши на цвинтарі у ряду з другими хустку, розложила усе гарненько, як її мати навчила, бо Настя після недуги не пішла з двора. Наум же став у церкві божій і молиться.