Маруся

Шкляр Василь

У кімнаті було так накурено, що Саші защипало в очах.

Петлюра її трішки розчарував. Вона уявляла його грізним вождем-воякою (саме слово Петлюра дихало гнівом), а Головний Отаман виявився майже цивільним чоловіком у темно-зеленому френчі – лише на відлогах

коміра нашито два великі тризуби. Середнього зросту, вирлоокий, під очима синці від недосипання. Обличчя гладенько виголене, але бліде, аж землисте. Між пальцями, жовтими від тютюну, диміла цигарка.

Петлюра вийшов з-за столу, привітався за руку з Василем, потім, дивлячись на Сашу й дивуючись її козацькому вбранню, запитав хрипкуватим голосом:

– А це що за амазонка?

– Олександра Соколовська, – сказав Василь. – Сестра. Воює в нашій бригаді.

– Скільки ж тобі років, дитино? – спитав Петлюра.

– Сімнадцять, – відповіла Саша. – Буде.

– І за що ж ти воюєш, Олександро?

Вона стала до нього боком і розгорнула шлик.

– «СМЕРТЬ ВОРОГАМ УКРАЇНИ», – прочитав уголос Петлюра. – Ну, якщо вже такі дівчата воюють за Україну, то наша візьме. Правду я кажу, Олександро?

Звичним жестом він відкинув назад м’якого попелястого чуба, що спав йому на чоло, і запросив їх сісти, а сам походжав по кімнаті, склавши руки за спиною. Від того Василь із Сашею почувалися ніяково. Петлюра був трохи згорблений, ходив, нахилившись уперед, як людина, що звикла більше до сидячої роботи. Хромові чоботи порипували під його кроками. Він сказав, що схиляється перед родиною Соколовських, яка поклала

на жертовник України двох синів. Особливо він цінує працю (так і сказав – працю) Дмитра Соколовського, який став серед найпомітніших народних борців за волю Краю. А тому він, Петлюра, вважає, що отамана Дмитра Соколовського треба перепоховати в Житомирі з подальшим зведенням пам’ятника героєві.

– Друге, – зупинившись, обернувся до них Петлюра. – Як звати дружину отамана?

Василь із Сашею перезирнулися. Потім Василь сказав:

– Надя… Надія Соколовська-Круглецька.

– Добре. – Петлюра відкинув назад чуба, глибоко затягнувся цигаркою. – Зважаючи на великі заслуги отамана Соколовського перед Україною, я призначаю його вдові Надії пенсію в розмірі шістнадцять тисяч вісімсот гривень на рік. Починаючи з дня загибелі її чоловіка. Українська Народна Республіка виплатить також дружині героя одноразову допомогу в такому ж розмірі.

Василь хотів було щось сказати, але Петлюра його перебив.

– Крім того, я маю до вас, отамане, не менш серйозне питання.

Він сказав, що в нього багато клопотів з отаманщиною. Деякі селянські ватажки більше дбають про свій шкурний інтерес, ніж про загальну справу. Вони вимагають грошей на організацію повстанських загонів, а діставши підмогу, діють на власний розсуд і часом завдають більше шкоди, ніж користі. Коли вступаєш у суперечку з такими самолюбцями й ворохобниками, то мусиш тримати у поготівлі відбезпечений револьвер.

Конец ознакомительного фрагмента.