Машина забуття
Шрифт:
Одразу ж після посадки я помчав на станцію, щоб подякувати цій чудовій дівчинці. Два диспетчери в пультовій, почувши, чого я прийшов, багатозначно перезирнулися і залилися сміхом, який здався мені цілком ідіотським. Глянувши на моє обличчя, вони зразу замовкли і пояснили, що ніякої дівчини не було. Голос був синтезований комп’ютером, за певною програмою. З жінками-космонавтами, які зазнали аварії, машина говорить приємним чоловічим голосом. На думку космопсихологів, це прискорює стабілізацію емоційних реакцій.
Із
За інструкцією, після польоту з навантаженням першого ступеня мені належала тижнева відпустка в Зоні Відпочинку. Я похмуро ввійшов у пропускник, заповнив анкету і подався на медогляд. Лікар була молода дівчина. Я розгублено привітався, вона відповіла, щось мені сказала, і враз серце моє стислось, у скронях застукотів тугий пульс.
— Чого ж ви завмерли? — усміхнулась вона.
Який збіг обставин! Це був той самий голос. Знайомий голос дівчини із станції.
— Що? — тупо спитав я, ледве ворушачи занімілим язиком.
Вигляд у мене був, певне, досить безглуздий, бо дівчина глянула на мене з подивом. Напевне, поводився я не так, як мав поводитись справжній космогатор, якими нас уявляють ось такі молоденькі дівчата.
Тиждень промайнув, як у тумані. Дівчина відхилила мої несміливі спроби познайомитися ближче. Це доводило мене до відчаю. Безсоння, правда, у мене не було, і апетит я не втратив — все-таки зіграло свою роль те, що в космошколі нас готували до стресових ситуацій. Але в мене проявились інші ознаки закоханості: я пробував писати вірші, хоч раніше ніколи цим не займався. Бродив по зоні, натикаючись на дерева й лавки, і намагався скласти бодай рядок. У голову лізло чуже, десь уже чуте: “Любов настане ненароком”, “У кохання, як у пташки крила”, і геть уже ні в тин ні в ворота “Коханню вік усяк підвладний”.
Одне слово, закоханий я був по самі вуха і все ж не міг добитися згоди на побачення.
У Центрі мені дали нове завдання: летіти на об’єкт ЗО-273. Там, за припущеннями астрономів, мав бути потужний квазар, маса якого в десятки разів перевищувала сонячну. За існуючими правилами в такі відповідальні польоти посилають двох. Причому другий пілот виконує обов’язки штурмана і повинен мати медичну освіту. Незадовго перед польотом нас познайомили. І як же я здивувався, коли побачив, що моєю помічницею буде дівчина — лікар із Зони! Вона, я думаю, була вражена не менше.
Час у польоті спливав непомітно. Я так посмілішав, що міг досить невимушено вести розмови. З кожним днем дівчина зачаровувала мене все більше. Її хвилясте волосся, граціозні рухи, голос, що мав незліченну кількість відтінків, інтонацій, — усе в ній захоплювало мене. Вихід був лише один — порозумітись! Але яка буде відповідь.? А якщо невиразне “будемо друзями”? А якщо… Треба зважуватись. Та я, згадуючи невдалий початок нашого знайомства, ціпенів від самої думки про це. Але й нічого не робити я теж не міг. І в мене визрів план..
Наш квазар через кілька годин мав колапсувати, тобто стискатися. При цьому, як стверджує теорія, спостерігач на квазарі побачить майбутнє людини, що перебуває поза
Навколо вирувало сліпуче полум’я, обшивка ракети майже зразу розпеклася до білого, ракету кидало, як пір’їнку, крутило, мов дитячий кораблик у швидкому вирі.
— Пора, пора, — прошепотів я розбитими до крові губами і ввімкнув екран зовнішнього зв’язку.
І що я побачив? Побачив, як вона обнімав якогось темнолицього молодця в літньому комбінезоні…
“Рятувальник, напевно”, — втомлено подумав я і, втративши інтерес до того, що діялося, вимкнув екран.
Я не помітив, як почався антиколапс. Маси речовини, які перекидало через гравітаційні канали, створювали потужні ударні хвилі. Одна з таких хвиль підхопила мою ракету і понесла вгору. Від величезного прискорення я знепритомнів, а коли прийшов до тями — почув клацання: то працювали захвати корабля-матки. Штурман на критичній висоті промчала над квазаром і встигла підхопити мою ракету, що почала вже падати.
Я вибрався з ракети і, хитаючись, увійшов до рубки, відчуваючи, як сильно пече мені обличчя. Дівчина-штурман кинулась мені назустріч, повисла у мене на шиї і, забувши про свою звичайну іронічну стриманість, промовляла крізь сльози:
— Тонику, любий, рідний! Нащо ти все це зробив?
Я подивився в дзеркало за її спиною і побачив свою темну від опіків фізіономію.
Антоній Ендотеліус, замислившись, замовк. На його обличчі блукала легка усмішка.
— А лисина звідки взялася? — нагадав Сергій.
— А, ти про це, — стенув плечима старий космогатор. — Це ж зрозуміло. При колапсі сильна радіація. Навіть таблетки антирадіанта не допомогли. От і полисів. Та не могла ж молода дружина, до того ж лікар, дозволити чоловікові ходити з коліноподібною головою. Кілька уколів для стимуляції цих…
— Генів-операторів, — підказала Сидорина Іванівна.
— Так, так, допомогли кореням волосся відродитися. Тепер мій чуб знову починає рідшати, але це вже процес природний, — Антоній Ендотеліус подивився на дружину й усміхнувся. — Ну як? Цього разу я нічого не перебільшив і не вигадав?
Сидорина Іванівна кивнула.
— Все так і було, тільки допустив одну неточність. Я не здивувалась, коли зустрілася з тобою перед польотом. Я сама попросила, щоб нас послали разом.
Антоній Ендотеліус усміхнувся ще ширше.
ПОДВИГИ ГЕРАКЛА
Сергій одну за одною висував шухляди, щось шукаючи в них.
— Що ти шукаєш? — поцікавився Антоній Ендотеліус — Може, я знаю?
— Шукаю твою славнозвісну люльку. Мене запросили в триста другий учбовий комбінат на ранок “Я обираю професію”. Не обійдеться без запитань про тебе; минулого разу просили показати твою легендарну люльку з псевдодуба.