Мати все
Шрифт:
– Уб’ю! Уб’ю вас усіх! Усіх! Він мій… Мій…
Стас спробував підвестися, та не зумів. Примружився, щоб роздивитися бодай щось, і не повірив власним очам. Тхорам було вже не до нього. Тхори відбивалися від тендітної фурії з довгими чорними косами. Певно, вона напала зненацька, коли тхори зосередилися на ньому. По обличчю одного з тхорів текла кров, та фурія не зупинялася – затисла в руках туфлі на підборах, лупила тими підборами направо-наліво, і було в ній стільки незбагненої сили, що тхори й не думали оборонятися. Задки, задки… Підхопили валізу – і нема.
Жінка
…Ліда? Стас ошелешено дивися на жінку, із якою прожив чотири непрості роки. Спробував підвестися, та лише сів. Ліда?… Його витончена, вихована, розумна, делікатна Ліда?… Звідки ця дика пристрасть і лють? Хіба вона вміє кричати? І вона тільки-но… урятувала його?… Ляпас?…
Приголомшені несподіваною пригодою, вони сиділи на землі за метр одне від одного. Мовчали. Стас дивися на Ліду і думав, що, мабуть, треба було піти від неї, щоб побачити її такою… природною і звабною. Ліда дивилася на понівечені туфлі з поламаними підборами і не могла вгамувати нищівну лють, що сповнила тіло, знесилила його і тепер вирувала в думках, вбиваючи будь-які альтернативи, що могли забрати в неї… Стаса.
Він дотягнувся до її руки. Торкнувся і прошепотів:
– Ходімо додому…
Зіпсовані туфлі лишилися посеред провулку пам’ятником Лідиній відчайдушності. Босоніж по осінній землі. Це вже не збудження, Лідо. Не лють і розпач. Ти ж лікар, зосередься! Щічки почервоніли, очі блищать… Вустам – води. Потріскалися, розтулилися, а з боку глянеш – поцілунку жадають.
Стас скоса дивився на Ліду. Збуджувався все більше, на горлі – ніби й досі ганчірка. Варто потягтися до Ліди вустами, вріжеться в горло, перекриє кисень.
Мовчазні, насторожені увійшли до вітальні.
Стас завмер біля дверей, не спускав із дружини очей: несподівана нічна пригода скрутила думки у такий вузол – і мечем не розрубати. Ліда стояла посеред вітальні, гидливо оглядала брудні брюки, розірвану блузу, затуляла долонею ніс, ніби від одягу тхнуло тхорами. Здригнулася – геть усе. Руки тремтять. Де там зі звичайним ґудзиком упоратися. Не розстібаються – розлітаються.
Він хотів допомогти. Простягнув до неї руку і раптом побачив білі краплі молока на сосках її грудей. Загарчав! Повалив на підлогу поряд із розтрощеним дитячим ліжечком. Учепився рукою у волосся, смикнув – пасмо в кулаці залишилося. Побачив розширені перелякані очі так близько, що можна й вії перерахувати. Задихнувся від несподіваного, незрозумілого захвату. Завалився на тремтяче тіло, упився зубами в прозору шкіру Лідиної шиї, відірвався, коли відчув на вустах солонуватий присмак крові.
– Люблю…
– Не покидай…
– Божеволію…
Слова, як тіла, злилися, і вже не розібрати, хто й про що…
– Не покидай! Говори… Скажи «люблю»… Не покидай! Ти скажена! Не покидай! Люблю…
Тієї ночі вперше за все життя після інтимної близькості з жінкою Стасові насправді захотілося закурити. І завести собаку.
Вони лежали на підлозі, розкинулися, щоб віддихатися, дивилися в стелю, відстежували власні вібруючі ритми, які тепер перемістилися в голови і так там каламутили, що, здавалося, надміру сил треба, щоб у тій голові все зібрати до ладу. Та варто було Стасові ворухнутися… Повернути голову й подивитись на Ліду, як вона здригнулася під його поглядом, звелася на лікті, потягнулася до чоловіка з таким жаданням, що Стасові раптом захотілося відчути біль, якого він сам завдав Ліді.
Під ранок почувалися розшматованими, знесиленими тхорами-переможцями, що билися-билися і врешті відігнати левів від водопою.
Коли остання вранішня зірка зникла у світанковому тумані, Ліда раптом безпорадно глянула у вікно, ледь стала на ноги і пішла до ванної кімнати.
Зайве змивати кров, бруд і сумніви. Для душевних ран нема поняття «мала кров» – кровоточать. Вона трусилася від справжньої лихоманки, підставляла лице під теплу воду і розуміла головне – він не покине її. Не покине.
Тих півгодини, що Ліда провела у ванній, Стасові вистачило, щоби врешті заспокоїтися і зібрати докупи думки. А вона здивувала його! Приголомшила! І не нічною відвагою, ні! Тваринною розкутістю і диким сексуальним шалом. Стосунки вже ніколи не будуть такими, як раніше, і, здається, Ліда сама переконала його в тому, від чого він так довго тікав. «Треба бути собою, – подумав Стас. – Чого я соромлюся себе? Нормальний! Нормальний мужик! Та вона би зів’яла, постав її поруч із підсліпуватим від книжок ботаніком-інтелігентом. Варто було лише плюнути на те довбане виховання й ухопити її за волосся… Дідько! Убила! Наповал убила! А я, ідіот, чотири роки лоскотав їй за вушком…»
Підхопився. Зварив кави. Став під дверима ванної кімнати з м’яким вовняним пледом і, коли Ліда вийшла, загорнув її, підхопив на руки. Поніс до вітальні.
Усадовив на диван. Дав у руки чашку гарячої кави і врешті сказав:
– Поговоримо серйозно?
Ліда наштовхнулася поглядом на розтрощене дитяче ліжечко. Поряд розкидані речі – Стасові штани і сорочка, Лідина білизна, блуза…
– Ні, – прошепотіла збентежено.
Стас на мить розгубився. Ляпас? Видихнув – до біса церемонії. Ця ніч геть усе змінила. Обійняв Ліду, поцілував у свіжу рану на шиї, перехопив її погляд і теж зупинив його на розтрощеному дитячому ліжечку.
– Більше, ніж ми втратили, – тільки втратити одне одного. Не хочу! І ти не хочеш. А вона – хоче. Вона смикає нас, як ляльок. Я був певен: можна знайти компроміс. Ти ходиш до неї, я забуваю про неї назавжди. Не вихід. Вона знищує тебе, і я не збираюся спостерігати за цим. Зараз… Зараз я приберу ці уламки нашої біди… Чистий аркуш. Однаково нічого не забудемо. Але ти ніколи більше не підеш до неї…
Замовк, глянув Ліді в очі.
– Добре, – прошепотіла.
– …І ніколи не згадаєш про неї!