Майже ніколи не навпаки
Шрифт:
— Йогане! — крикнув війт так, ніби серед присутніх був глухий. — Читай ще! Дивися, котрий нотар писав?
— Павлові писав нотар Урсулеску.
— А Оксентієві?
— Гольштейн.
— Коли це було?
— Павлові — через день після другої Богородиці. Двадцять третього копня. {{ Копинь — стара назва вересня. Асоціація з копами кукурудзи. }} Оксентієві… — Йоган щось рахував, загинаючи про себе пальці, — Оксентієві — за день до Введення. Третього просинця. {{ Просинець — стара назва грудня. Асоціація з морозом, що запрошує в гості. }}
— Що ти дурне говориш, Йогане, — Павло сплюнув собі під ноги, — як тато пропав у два дні по Михайлові?!
— Я не
Обидва підписи були однакові.
Такими хрестиками в Тисовій Рівні писали писанки.
Так у Тисовій Рівні розписувався лише Кирило Чев'юк.
Про це знали обидва сини.
Про це знав і війт.
— Треба йти до Вижниці! Я вам тут ради не дам, — нарешті сказав війт, чухаючи потилицю.
— Кому треба, най іде. Мені не конче. У мене документ. — Оксентій рушив до дверей.
— А мама? Мама би знала… — Павло білий, мов полотно, дивився на війта.
— Павле, ти розумний. Що тепер з мами візьмеш, як вона забуває, як ся називає? — розрадив війт. — Мама тобі не поміч. Іди до Вижниці, кажу тобі. До нотаря.
— До котрого? — тільки й запитав Павло. — До першого чи другого?..
— До обох зразу, — зітхнув війт.
…ТОДОР УРСУЛЕСКУ, високий худий чоловік у випрасуваному чорному костюмі, в білій сорочці, з метеликом під тонкою шиєю, втретє протер скельця пенсне й закріпив його нарешті на переніссі, закинувши срібний ланцюжок за праве вухо.
Тепер нотар дивився на зніченого Павла більш приязно, ніж перед цим. Та й говорив менш нервово.
— Так, звичайно, пане Чев'юк… — Урсулеску повторно зазирнув у папір, що лежав перед ним, — Чев'юк Павло. Так, цей документ посвідчений мною. Справді двадцять третього вересня. У присутності вашого батька пана Кирила Чев'юка і двох свідків. Документ зареєстрований старшим нотарем нашої контори паном доктором Василакі. Змін до документа ваш батько не вносив.
Але цілком імовірно, що він їх вніс третього грудня у нашого директора контори, доктора Гольштейна. Чому не в мене? Елементарно. Саме третього грудня я перебував у Бухаресті. На з'їзді нотаріусів. І тому не міг бути присутній при цій процедурі.
— Але наш тато пропав у два дні після Михайла! — Павло стояв мало не коло порога і з усієї сили тер долоню в долоню, начебто від сильного холоду, хоча за відчиненим вікном дзижчали бджоли й гостро пахло акацієвим цвітом.
— Не знаю, пане Чев'юк. Зверніться до доктора Гольштейна. Він у нас людина сердечна. — Урсулеску усміхнувся кутиком губів. Але його усмішка, як здалося Павлові, була хитруватою. — Можливо, ви дещо плутаєте? Коли клієнт змінює попередні умови свого заповіту, він це також робить у присутності свідків. Ім'я свідка реєструється в нашій книзі. Свідком може бути будь-яка дієздатна особа. У тому числі працівник державної установи, який може засвідчити особу клієнта, якщо був знайомий з ним раніше. Свідком міг стати навіть доктор Василакі. Адже він неодноразово реєстрував батькові документи на купівлю-продаж землі й лісу.
Я вам охоче
— Брат не віддає. І йти до Вижниці не хоче. І війт каже, що на папері правда на боці мого брата.
— Я зараз доповім доктору Гольштейну про вашу делікатну справу.
І Тодор Урсулеску з тонкою папкою паперів швиденько зник за широкими дверима в кінці довгого вузького коридору, випровадивши перед тим Павла із кабінету.
ДОКТОР ДАВИД ГОЛЬШТЕЙН сидів у масивному дерев'яному кріслі із вигнутою різьбленою спинкою посеред величезного світлого кабінету, широко розставивши в сторони ноги. Руками був міцно опертий на коліна, так що розстебнулося два середні ґудзики сорочки. З-під розпанаханої сорочки вибивався густий чорний жмут волосся на грудях.
Гольштейн був схожий на яструба, що ось-ось має вчепитися в здобич.
Павло із зеленим капелюхом, затиснутим під правою пахвою, і заповітом у лівій руці мовчки втиснувся в кабінет і тупцював коло дверей.
Він ще не встиг привітатися, як миттєва зміна, яка відбулася з Давидом Гольштейном за якусь мить, не на жарт перелякала бідного Павла.
Гольштейн скочив на ноги, осмикнув сорочку в штани, на ходу застебнувши ґудзики, і пішов назустріч Павлові широкими кроками, широко розкривши руки. Нібито мав намір обіймати прохача. Заплиле, проте свіжо поголене нотареве обличчя світилося якнайщирішою приязню.
— Пане Чев'юк! Пане Чев'юк! Ви знову надумали переписувати заповіти на синів?! — доктор злегка плеснув Павла по плечу. — Добре є. Добре! Зараз зробимо. Це вам багато коштувати не буде.
Спантеличений Павло відступив крок назад. Але, подумавши, знову пішов назустріч нотареві.
— Я не Чев'юк.
Гольштейн високо звів густі брови, нібито від несподіваного здивування, ляснувши долонею об долоню:
— Як не Чев'юк?? Як не Чев'юк?
— Я його старший син.
— Па-а-а-не… Не може бути! Така схожість! Ви чимось невдоволені? Може, ви невдоволені, що отримали такий великий спадок?
— Я?! — Павло навіщось обвів кімнату очима. Проте, крім них двох, нікого не побачив. — Я отримав?! Та я збувся спадку! І я хочу знати, як таке може бути! — Павло перейшов на крик.
Тепер уже назад відступив доктор Гольштейн.
— Про що ви, пане?! І навіщо так хвилюватися? — нотар швиденько підбіг до столу, розкрив якусь грубезну течку й швидко, так швидко, ніби лише й чекав такої нагоди, ткнув жирним пальцем в якийсь папір. — Про що ви кажете, пане Чев'юк… молодший? Ось запис, датований третім грудня минулого року. Запис каже, що ваш батько, Кирило Чев'юк, син Ананія, по своїй смерті заповідає своєму синові Чев'юк Оксентієві, синові Кирила, п'ять фальчів поля на Лугах і дві фальчі пасовиська в Ямі, чим скасовує попередній заповіт на користь Чев'юк Павла, сина Кирила, від двадцять третього вересня того ж року. Ось, дивіться. Підпис батьковий.
— Але наш тато пропав у два дні по Михайлові! А Михайла — завжди припадає на падолист. Я вже не годен стільки про це всім казати! А ви мені кажете, що тато був у вас у Вижниці перед Введенням! Він що, мертвий приходив?! Мертвий, питаю вас, переписував?
Давид Гольштейн, мабуть, був людиною або дуже витриманою, або не дуже лякливою. Він дав Павлові виговоритися досхочу, кілька разів заплутатися в днях, числах і деталях, назвати масу імен, топонімів і недотичних до обговорюваної справи подій. А тоді його багрове від надмірного хвилювання обличчя набрало спокою й попередньої статечності.