Меч Арея
Шрифт:
— Невільний єсмь нічого зробити месникам твоїм, Людото. Руський закон так велить... — сказав Гатило, й Людота тільки похмуро дивився в заслюджене вікно. Навіть не на князя, а в вікно, та се не ображало господаря. Він був у боргу перед ковалем і мусив щось учинити для нього.
З Людотиних постолів збігла додолу чорна калюжка розталого снігу. Князь мовив:
— Увечері сідай на мажару й їдь у Володарів город, брата мого молодшого вітчину. Забирай жону й отрока свого, й месники вляжуться.
Людота вперше глянув на Гатила. Думка полишити рідні краї була прикра,
— По сімох же літах вертайся, коли мати-ймеш хіть.
Кревна помста після семи років утрачала вагу, й Людота се теж знав. Переступивши з ноги на ногу й розтоптавши калюжку постолами, він кинув:
— Поїду.
Й смерком, коли над Києвим городом кружляла завірюха й усе зціпила студінь, самотня мажара, поставлена вдень на полозки й запряжена парою княжих коней, у супроводі двох вершників стольної дружини подалася на полудень, щоб, діставшись Родня-городу, звернути понад лівим берегом річки Росі круто на захід. У мажарі сиділо четверо — погонич і городиський коваль із жоною та сином, а в задку лежало два міхи з житом і пшеницею для Людотиної родини та міх із вівсом для коней.
Коли гайдарі прибули до Ворниці [41] , городу стольного в Новому Лузі, реченому Нови Лунг, або ж Бургундія, почали танути сніги. Король новолунгський Гунтер узяв од них увосьмеро складений пергамен, почав розмотувати зав'язку й ніяк не міг розв'язати.
— Дай сюди, — сказав середульший брат Горват-Гернот. Потому кивнув до руських гайдарів, яких прислала їхня сестра Гримільда: — Йдіть у столову світлицю, вас там нагодують.
[41]
Тепер м. Вормс на лівому Березі р. Рейну.
І коли гайдарі, вклонившись, вийшли, Горват сказав:
— Не до вподоби мені те, що ябеду склали, мов ганчірку, а не згорнули дудою. А де ж печать?
Печаті не було. Коли Горват розплутав зав'язку, з пергамену випав золотий перстень.
Король Гано підняв його й подивився до світла:
— Матері нашої перстень виджу, брате. Впізнаєш?
— Упізнаю, — відповів Горват.
Вони розгорнули шкіряний аркуш. Пергамен був увесь ізмережаний чорними письменами, не схожими ні на латину, ні на грецький скоропис. Горват покликав свого ябедника, та старий розвів руками:
— Не втямлю прочитати письма сього. То суть руські четні різи.
Іншого ябедника в королевому дворі не було, бо Гано мав справу тільки з римлянами та готами, які теж послуговувалися латиною, й король та брат його не знали, як прочитати сестриного листа. Неясна тривога зогортала Горвата, коли він дивився на химерні різки та кружальця, й він урешті сказав:
— А може, ті гінці втямлять письмен руських?
Він одразу ж послав челядника по них. Незабаром прийшов старіший — сивовусий гайдар.
— Я тямлю письмен руських, — сказав
В листі нічого страшного не було, тільки побажання довгих літ життя й запросини відвідати стольний город Київ, і брати впокоїлись.
Король сів на дубовій лавиці під вікном і знову зітхнув.
Горват спитав його:
— Що-с намислив робити?
— Не зле навідати сестру нашу, й Огняна...
— Гагні не є в городі Києвому. Його послано в далеку землю козарську, до короля Данка.
— Тоді хоч сестру. Мусимо держати руку Гатилову, бо... Торісмунд.
Ім'я нового конунга візіготського Торісмунда нагадало Горватові про те, що належить озиратися й на той бік, і в темній світлиці запала тиша. Й вже згодом, коли роба внесла свічку й поставила серед довгого столу, середульший брат озвався:
— Ти не забув. Гано, куди смо вирядили Сікурда?
Король насупив брови.
— Се колись, — вів далі Горват, — міг нагадати нам Сватоплук, але тепер його немає, спить на Каталаунах, у Галлії Полунічній.
— І що? — не втямив король.
— А те, що в усій Київській землі є лиш одна людина, яка може нам нагадати се. Й та людина — сестра наша.
Гано довго мовчав, тоді махнув рукою:
— Рідна сестра?
— Авжеж.
По довгому часі, зиркнувши, чи в дверях нікого немає, король Гано пошепки сказав:
— Дурниці. Сікурд — одне, а ми смо инче. Ми смо їй рідні братове.
— Братове... — глузливо повторив Горват.
— А й кревна мста вже вмерла... Дев'ять літ одтоді, й ніхто не схоче проливати кров, коли минули сім літ. А вже дев'ять...
Се якось переконало Горвата, й він потроху заспокоївся. Навіть спитав:
— Давай попоїмо?
Двоє челядників принесли їм вечерю просто сюди, й вони, запиваючи міцним пивом, говорили про геть сторонні речі, мов і не було ні сестри, ні Сікурда, ні сього послання з далекого Київ-городу. Й вже коли сиділи й мирно колупались у зубах, бо яловичина була старенька, Горват раптом ляснув себе по лобі й схопив пергамен, який лежав на ріжку столу.
Він довго роздивлявся його до світла й навіть нюхав. Тоді гукнув у сіни:
— Ще дві свічі!
Й коли служниця Мілада принесла те, що він вимагав, і в світлиці стало добре видно, Горват простяг шкіряного листа братові. Король уже давно дивився на Горвата й трохи вагливо взяв пергамен до рук.
— Що то є?
— Де?
— У руках твоїх.
— Скора, — відповів Гано.
— Яка? Чия скора?
Король подивився на нього й присунув собі свічник.
— Мабути, вовча...
— Вовча й є! — гукнув середульший брат і блимнув на двері. Тоді пішов причинив їх і, повернувшись до брата, сказав:
— Сестра не хоче правити мсту нам. Але ж дивись... Вовча скора, а в ній усередині отой перстень. Нашої матерії Перстень у вовчій скорі, ябеда не руркою, як по всіх людях, а жужма. Вовк хоче ковтнути нас, бо то наш перстень! А ще й поперев'язувано мотузом... Коли ми приїдемо, нас позв'язують, а тоді Гатило ковтне обох. Тепер мені ясно, що хтіла ректи сими письменами сестра наша.