Меч Арея

Білик Іван Іванович

Тоді Валтарій наважився втікати сам. Зробити се, коли до городу Києвого повернеться вся рать, було б майже неможливо. Мусив якось випередити Гатила. Він так і зробив. У хитрого Войслава видурив двох добрих коней та ще й оружжя самого князя Гатила. Й, звичайно, не міг утриматися, щоб не викрасти й Іладіку, яку давно вподобав...

Молодий гот одв'язав дівчину й почав домагатись од неї кохання. Дівчина не давалась йому до рук, дряпалася й кусалась. Він пошматував на ній одіж, але так і не зміг подолати.

— Не люблю тебе! — кричала вона, обірвана й виваляна в пилюку,

розкуйовджена та лиха, мов тигриця. — Ніколи не буду твоєю, так і затям!

— Але не будеш і Гатиловою! — відповів їй Валтарій Аквітанський.

— Буду!

— Ні, не будеш!

— Пощо?

— Не люба єси йому.

— Яке твоє діло! Буду!

— Однаково не будеш.

— Пощо?

— Якби він і полюбив тебе, все б одно не взяв таку...

— Яку?

— Отаку обшарпану. Глянься, на кого схожа єси. Вся плоть виглядає. Він тепер не повірить, що ти не була-с... моєю.

Після того змагання Іладіка й справді мала жалюгідний вигляд. Вона плакала й побивалась, а наступного дня не промовила до білявого хлопця й слова, твердо вирішивши втекти з-серед дороги. Та гот пильно стежив за Іладікою.

Богдан обійняв дівчину й міцно притиснув її до змучених грудей, Іладічине пухке волосся чіплялося за його від учора неголене підборіддя, й довгі посивілі вуса здавалися першою памороззю на збурених чорних хвилях. Богдан гладив ті хвилі й думав, що мав би бути вітцем сій дівчині, але кумири посіяли в ньому зерна Лади до неї, й тут чоловік невільний будь-що вдіяти. Його могутнє тіло наливалося нетерплячою силою, дівчина в Гатилових руках уся горіла, та він здолав у собі той вогонь і грубо видерся з її млосних обіймів.

І тільки в стайнях охолов і заспокоївся. Руський покон лишається поконом для всіх, і Гатило не мав права топтати його, бо князь хоч і є князем, і ніхто не владний заперечити володареві, але його найдужче видно з-поміж усіх, і йому зовсім не байдуже, що про нього думатимуть кияни й некияни.

Єдине, що міг собі дозволити Гатило, — справити весілля не в Купальську сідмицю, як заведено серед русинів, а раніше, бо свята теж повстановлювані людьми чи кумирами не просто так, а з розумним задумом: женитися й веселитись тоді, коли роботу в полі зроблено й попереду лишаються тільки жнива та збирання врожаю. Або ж і зовсім серед зими, по холоді. Великий же князь мав змогу зробити се й раніше.

Й того-таки вечора він оголосив про свій намір повести нову жону. Войслав був геть приголомшений звісткою, Борислав же весело засміявся:

— Слава тобі, Гатиле! Хай щастить землі Руськійі Нарешті Великий князь київський став тим Гатилом, яким він знав його змалечку, й тут справді було з чого радіти. Борислав тільки й завважив:

— А як же отець її, Ілія?

Богдан Гатило вперше подумав про сей бік справи. Ілія все-таки князь, хоч і грецький, і належало дотримати покону.

— Істину рече Борислав Борич, — мовив старий конюший Войслав.

Отець же Гатилової першої жони Руски, яку князь посадив у Вишгороді, сімдесятип'ятирічний жупан вруцький Воїбор закивав лисою головою:

— Треба сла рядити, Богдане.

Тесть і сього разу не мав нічого проти нового зятевого

злюбу. Його ровесник витичівський посадник Ждан теж погодився:

— Виряджай, Гатиле, сла сватівного.

Великий князь обійняв поглядом усіх присутніх, а в красній світлиці зібралося душ із двадцять князів і веліїх та малих боляр:

— Кого ж послемо до князя Ілії?

— Та кого? — по паузі обізвався князь Воїбор. — Сли мене та... — він обдивився присутніх, — та Ждана-посадника. Ми смо можі старі й сиві.

— Тебе не личить, — засміявся Борислав Борич. — Тесть єси Гатилові. Там же всі носять хрести в пазухах, то ще й...

Се зачепило Богдана, й він сказав:

— Хай їде тесть мій Воїборі 3 хрестатими панькатись не будемо. Не ми їм, а вони нам дань дають і вони роби наші!

Він міг би сказати сим людям, як сестра римського імператора, Юста, сама колись віддавала йому руку свою, навіть лягла б у ложе його, коли б він того захотів, і лягла б, як остання наліжниця. Та Гатило не мав наміру казати про се, бо князі та боляри, які сиділи в його красній світлиці, мусили й самі все добре пам'ятати.

— Їдьте, — сказав він тестеві та витичівському посадникові Ждану. — Їдьте взавтра до корсунського князя Ілії й везіть йому викуп за дочку, достойний нашої землі й нашої слави.

Але ніхто не розходився. Всі чекали останньої волі, й Гатило сказав:

— У неділю почнемо,

Тільки тепер князі та боляри заворушилися й почали вставати з лав, розташованих попід стінами довгої світлиці. Шаруділи коприною й паволоками свитки та ногавиці, бряжчали мечі об підлогу піхвами, радці, кланяючись Гатилові, двоє по двоє виходили в сіни й жваво перемовлялися. Великий князь київський не щодня жону вів, та й не щоразу Русь народжувала такого князя, тому весілля мусило бути гідним його ймена й величі городу Києвого. Кожен мав подбати про віно для князя, віно ж абияке не піднесеш, отже, й сього разу тріщатимуть спини невпокірних смердів.

Була середа сідмиці, ввечері ж напередодні весілля Богдан Гатило мав дуже неприємну й важку розмову з власним сином, княжичем Юрієм.

Юрко був неговіркий, але ласкавий і поштивий до вітця свого. Й раптом щось із ним сталися. Богдан помітив се ще в четвер. Зустрівши сина в стайнях за новими гридницями, він сказав:

— Прийди по заході сонця, маю ректи тобі про справи твої.

Хотів поговорити з сином, чи не пора наставити його тисяцьким над усією великокняжою дружиною. Та Юрко лише буркнув щось незрозуміле й увечері не прийшов. Гатило, не дочекавшись, послав по нього тивуна Туткая. Кібценосий сакин повернувся нешвидко й сказав:

— Княжича немає в дворі. Я-м перешукав у всіх стайнях, і в воїнських, і в малому хоромі, й скрізь...

У п'ятницю рано Гатило знову послав котрогось челядника, та сина знову ніхто не міг знайти. Лиха думка кольнула князя в серце, й удосвіта наступного дня він здибав Юрка. Молодий сотник був верхи й мав намір шаснути повз вітця, та Гатило, стоячи в розчинених воротях, ухопив коня за вузду.

— Куди зібрався-с?

— Пустіть! — глухо проказав Юрко й спробував здибити коня, Гатило ж тримав міцно.