Меч Арея
Шрифт:
— Не від себе прийшов єсмь, — почав Лев Перший, і в тому не було нічого дивного, бо він і раніше виступав од імені Валентиніана.
Гатило сказав:
— Відаю.
Папа допитливо глянув на нього з-поза Вишатиного шолома та щита з різницею й мечем. Гатило теж дивився на нього й думав, що смерть його друга ввесь час стоятиме між ни і сим сивим латинином.
— Не від себе, а від сестри імператорової. Се вже було геть несподіване, й Гатило перестав крутити на кулаці свій довгий цупкий оселедець.
— Яку хіть має високорідна сестра імператора
По-грецькому в Гатила виходило не дуже вправно, та він мало й уваги звертав на се — стільки літ минуло відтоді й стільки зим, і весен, й осеней...
— Порфіророджена Юста... — папа римський насилу вимовив те, що мав сказати, — ...простягає тобі руку свою.
— Тож як? — пойнявся здогадом Гатило.
Лев Перший уточнив, бо головне було нарешті сказане:
— Руку свою й серце.
Великий князь київський засміявсь, але не так, як сьогодні вдень, а зневажливо, не дбаючи про те, образить се римського сла чи не образить.
— Я-м читав колись вашу книгу християнську, — сказав він, раптом посерйознішавши. — Там є така діва Есфір, яку віддали перському цісареві, щоб не зайняв люд ізраїльський.
— Читав єси книги святі?! — мовив уражено Лев.
— Читав єсмь, але-м не взяв хреста собі в пазуху. Нічого з того не буде, — відповів Гатило. — Бо в тому вашому писанні сказано й инче: «Горе тобі, Вавілоне. городе кріпкий!» Видиш, як запам'ятав єсмь оте ваше юдейське письмо. — Й додав удруге: — Нічого не вийде, Леоне. Так і речи сестрі тій імператоровій Валентиніановій.
— Кіріє базилеє! — Лев Перший аж устав з ложа. — Але в письмі святому речено й не таке. В своєму посланні самарянам апостол Павел мовить: «Хочу п'ять слів рікти розумом своїм, аніж цілу копу — язиком». Не сердься, кіріє...
— Кало [35] , — відповів Гатило. — Та не сердься й ти, Леоне. Не згадаю, котрий то апостол ваш мовить, але мовить таке: «Перст божий указав Лотові на загибель Содома й Гоморри». А потому ще про Бене Ізраеля:
«Всі, хто біг за ним, наздоганяли його в тіснині гір...»
[35]
Кало — добре (грецьк.).
— Не зрівнюй, кіріє, Рима з Гоморрою та Содомом.
— Пощо ж то?
— На ті городи впав гнів божий.
— А на Рим упав Бич Божий. Гатило знову реготнув, а папа сів на постелю, бо ноги не тримали його.
— Я-м загнав Бене Ізраеля в тіснину, й тепер ваш Бене Ізраель сле мені доньку свою, щоби врятувати його від злого Аммана.
Ввійшов у якійсь невідкладній справі старий кравчий князь Годой, і Гатило вирішив кінчати марну розмову. Він устав, і папа Лев теж підвівся, зрозумівши його натяк.
— Артаксеркса не буде, — сказав Гатило папі й уже русинською мовою кивнув до Годоя: — Покажи йому, кудою йти до городу.
Уранці Гатило прокинувся від незвичного галасу. Хтось кричав і просився пустити його
— Княже!.. Княже Богдане!..
Гатило спав одягнений і негайно виглянув. Оддалік стояло двоє можів. Один був у скоряному шоломі воя руського. Богдан запам'ятав його ще з битви Каталаунської. Тоді хтось гукнув: «Стережися, княже!..», й він підсвідоме нахилив голову, важка кована дубиняка прохурчала над ним і влучила в сього воя, певно, русича-земляка. Другий був о тих самих літах, зовні несхожий на воя, а скоріш на смерда. Його похмуре збуджене лице когось нагадувало Богданові, та він не знав, де бачив і звідки знає його, й спитав ратного можа:
— Яку надобу маєш?
Сторожа, бачивши таке, розняла списи й пропустила обох можів до Великого князя київського. Можі підійшли й уклонилися, торкнувшись витолоченого морогу. Одна рука ратного була й досі на перев'язу. Другий спитав:
— Не признаєш, княже?
Й тільки тоді Гатило раптом упізнав його похмурий погляд. Се був смерд з Городища під Білгородом.
— Упізнав єсмь, — відповів князь — Кличешся Людотою. Добре пам'яття маю.
— Я також маю, — відповів Людота. — їв бо-м тобі землю, роті ходивши.
Він розв'язав довгий згорток ганчірки, який тримав під пахвою, глухо брязнуло залізом об залізо, й писнуло срібне руків'я меча.
— Візьми, княже Гатиле, сей меч і вдар ним камінь дикий.
Гатило взяв і покрутив його в руках:
— Для чого?
— Вдар!
— Намислив єси чари якісь?
— Ні.
— То для чого ж?
— Удар! Осе тобі й камінь.
Людота, вже мало схожий на того безвусого ковальчука, якого вперше й востаннє бачив Гатило літ тому з двадцять п'ять, приніс важезну каменюку, що вросла була в землю неподалік Гатилової полотки, й гупнув нею перед самі ноги князеві:
— Вдар!
Здогад кольнув Гатила по серці, й він подивився на меч у своїй руці. Довге лезо мало посередині гарний рівний хребець і лищало проти вранішнього сонця ясними гранями. Залізне вруччя було виздоблене кованим сріблом із золотими посмугами. На булавиці горів полум'ям ясний камінь-кривавець.
— Удар! — сказав знову Людота. Тоді зозирнувся. Навколо посходилося душ із двадцять боляр і можів, які з бісиками в очах стежили за незвичайною пригодою. Коваль раптом сказав: — Або ж ні, не вдаряй! Дай котромусь можеві, хай ударить.
Він недбало забрав меч із Гатилової руки й дав його Войславові.
— На зуперша ти, боляринеї Вдар сей дикий камінь.
— А як зламлю? — засміявся велій болярин Войслав.
— Ударяй!
Турицький вельміж блимнув на Гатила, тоді на зібраних і простяг руку.
— Ліпий меч... Вельми ліпий... Але ж йой!
Він зважив його на дісниці й задумливо похитав головою. Тоді підняв мечило й гахнув ним об гранітний кругляк — тільки іскри зашкварчали.
— Вдар ще, — сказав Людота-коваль. Войслав розчепірив ноги, підняв меч обома руками й аж хекнув.