Меч і хрест
Шрифт:
– Ну, коли ви це так розумієте… – почав був член комісії з оформлення Володимирського собору, явно маючи намір закруглювати цю піднесену розмову, яку він так і не зміг заземлити.
– Так! Так! – гаряче перервав його Васнецов. – Ми ж і з вами не раз говорили, як вражає нас глибина, безпосередність і щирість старих іконописців, як вони повно і небоязко виконують свої завдання! Звідки у них ця повнота і сміливість? А завдання ж бо зрозуміле. У попередні віки всі люди, що оточували їх, – і великі, й малі, – всі вірували! І весь натовп хвилювався й радів творінню своїх художників. А хто тепер чекає від нас піднесених одкровень? Ми мусимо хльостко
– Надто вже ви до себе суворі, – примирливо зітхнув Адріан Вікторович. – І до інших не менше. Пам’ятаєте, як одеського генерал-губернатора, що в собор поцікавитися зайшов, у шию виштовхали? Хіба можна так?
Але Дарина була не згодна з професором – їй дедалі більше подобався цей дядько, справжній і нестандартний. І він мав рацію: не можна тупо гнати попсу на потребу публіці. І нічого всяким начальникам лізти у святий творчий процес!
– І щодо Михайла Васильовича… – почав зануда професор.
– Не мусив Нестеров вашу Лелю для іконостасу писати, – буркнув у відповідь Васнецов, і стало зрозуміло: це переконання він висловлював вже не вперше і міняти його не має наміру.
«Ага, вони про мою Варвару! Так я теж в іконостасі вишу? Тобто повішена. Здорово!»
– Та й не кажіть, – весело погодився з ним цього разу професор Прахов. – Недаремно на Києві наша сім’я вважається зразком ексцентричності… Не домочадці, а просто святе сімейство! Дружина – Кирилівська Богоматір, із нашим же немовлям на колінах. А Михайло Васильович спочатку все шедевром Михайла Олександровича захоплювався, а потім прямо по його стопах пішов. Перший у дружину мою закохався, другий – у дочку. Нестеров і руки Лелиної просив. Та куди, вдівець із двома дітьми! Знову ж таки, купецького стану…
«Ну, це ти, дядьку, дуже сильно проколовся, – єхидно зауважила Дарина Чуб. – Либонь, коли Нестеров став лауреатом Сталінської премії, твоя дочка по сусідах старцювала! А могла б на «Волзі» їздити! А ще цінитель мистецтва…»
Чуб щиро вважала людей творчості вищою та єдино гідною кастою і за обивательське ставлення до них могла із задоволенням перегризти співрозмовникові горло. (Нестеров же, з незрозумілої причини, був улюбленим художником її матері.)
– А як відмову дістав, зобразив її у вигляді святої Варвари, – завершив розповідь професор, який недооцінив мистецтво і не здогадувався, що незаслужено позбавив дочку «Волги», так само як і про існування самої «Волги».
– Не годиться це, – сказав Васнецов. – Одна річ – царівна або там птиця сирін. Тут кожному вільно фантазувати, як йому заманеться. Але писати святих зі своїх коханих…
– А самі ви хіба не з шановної дружини Олександри Володимирівни Володимирську Богоматір зобразили? Так хто вас урятував? Цариця небесна чи…
– Пресвята Діва! – занадто суворо відрубав Васнецов. – А все інше – плітки та домисли. Так, ідея мені на думку спала, коли Мишко мій немовлям у матері на руках сидів і, побачивши небо та хмари, руками до них потягнувся, так, наче хотів увесь світ Божий обійняти… Але то був поштовх! Композиційне рішення! Адже дружина моя – не Богородиця. А син – не Христос. Не можна одне з іншим змішувати! Гріх.
– Що ви все завели – гріх та гріх?.. – скривився голос професора, що неавантажно зрізався зі своїм божественним каламбуром.
– Я
– Та вже знаю, знаю, – забідкався професор. – Не долюблюєте ви її. Я й сам іноді можу розгубитися від її капризів. То на голові стоїть у живих картинках, танцює і співає, то істерики, то раптом у таку набожність впадає, що мені самому якось незручно робиться. Ніби й не вона… Отож. Але повірте! – непідробно стривожився голос Прахова. – Вона – людина найвищих душевних якостей, віддана мати і дружина. І хай там що кажуть люди, Емілія Львівна й сама була фраппована, коли Врубель її портрет із Венеції привіз! Він з ума за нею сходив… Я для того його і в Італію відіслав, аби справа скандалом не обернулась. І тут тобі на! Привозить! Хто ж знав. Він постійно бував у нас, портрети малював. Так він і мене малював, і дівчаток…
– Емілія Львівна знала, – глухо сказав густоголосий.
– Та що ви, звідки ж? – задзвенів голос чоловіка.
– Тільки не мусив Михайло Олександрович писати з неї непорочну Діву й Царицю Небесну, – ухильно мовив художник. – Я їй так і сказав. Усе, як є, коли Емілія Львівна мені запропонувала…
– Моя дружина вам запропонувала? – зайшовся голос професора Прахова.
– Так, – підтвердив Васнецов і додав, помовчавши: – А погодився б, вона б мене не врятувала.
– Так. Так, – мовив Адріан Прахов.
І Дарина відчула, як за одну хвилину його візит перестав бути приємним.
Зависла важка пауза.
– А що Врубель? – спитав, нарешті, Васнецов.
– Та він тепер усе демонів пише, – неприязно відмахнувся голос професора. – Коли після повернення з Венеції Емілія Львівна його на місце поставила, в нього це стало чимось на зразок нав’язливої ідеї. Він і раніше з химерами був. У гості міг заявитись із зеленим носом. У костюми ренесансні обряджався. А тут… Ехе-хе-х. Вовком дивився. А то й зовсім зникав. Де був, що робив – невідомо. Та він і сам, здається, не завжди розумів. Називав «грою в провал». А ця безглузда історія з уявним похороном батька, на який він нібито поїхав! А батечко його живий, здоровий, як з’ясувалося. Погано він кінчить, згадаєте моє слово!
– Я чув, Михайло Олександрович одружився нещодавно. З оперною співачкою, – задумливо сказав Віктор Михайлович.
– Ну, дай йому Бог, – невпевнено побажав Прахов.
Розділ двадцять перший,
у якому автор пропагує XIX століття
І присвятивши (знов?) суцвіттям
Лункий рояля ритуал,
Всим дев’ятнадцятим століттям
На давній впасти тротуар.
Марійчині думки металися в голові, як люди мечуться по квартирі, вивалюючи на підлогу речі з шаф, істерично намагаючись знайти втрачене й життєво важливе. І коли, пройшовши крізь перехід колишньої Хрещатицької-Думської площі, Марійка повернула за ріг – на колишню й нинішню «найфантастичнішу вулицю у світі», – вона таки знайшла те, що шукала.
Два ключі – на гачку в шафі висіли два ключі! Точно так, як і на гачку, де відшукався заповітний ключик від легендарної Андріївської, 13, а під ним – менш легендарний, але не менш дорогий – від Андріївської, 38, де Булгаков жив із молодою дружиною Тасею Лаппа.