Меч і хрест

Лузина Лада

– Це я, матусю, – пискнула Марійка.

– Ти?! Боже, доцю, що з тобою зробили?

– Е-е-е…

– А гарно їй, правда? – бадьоро встряла Чуб. – Це моя перукарка її закрутила. Безкоштовно! – значуще мовила вона, досвідченим поглядом конферансьє визначивши: для такої тітки «безкоштовно», мабуть, – дуже серйозний аргумент.

– Ну, якщо безкоштовно…

Мати перевела розгублений погляд на Землепотрясну Дарину, з жахом поглядаючи на сценічний грим, що розплився за ніч, і ніс, який виблискував стразом. Їй явно хотілося запитати: «А це хто така?», але вона мужньо стрималася,

хоч Марійка й підозрювала: витримки їй вистачить ненадовго. Сповідувана матір’ю релігія гостинності ще жодного разу не проходила випробування на витривалість. Батьки любили приймати гостей, але це були їхні звані та «ждані» гості, тоді як Марійка за всю свою двадцятидворічну біографію ніколи не приводила додому подруг, а тим більше таких.

– Де ж ви були? – згадала мама головне питання минулої ночі.

Марійка жалібно подивилася на неї.

– На вечірці, – блискавично прийшла їй на допомогу Дарина. – Знаєте, так весело було! Тільки півгодини тому розійшлися.

– У піжамі? – уточнила мати вражено.

– Ах, це… – заусміхалася Дарина. – Уявляєте, Марійка на парі приїхала туди в піжамі. Ми всі думали, що вона програє, а вона – ось!

– По місту? На велосипеді? – тільки і змогла сказати мати, безсило намагаючись уявити свою розмазню-дочку в ролі азартної сперечальниці.

– Та тут недалеко. – Дарина бездумно махнула рукою кудись праворуч.

– І що ж ти не зателефонувала? – зробила мати останню спробу розібратись у тому, що відбувається.

– Ой, – захитала головою Дарина Чуб. – Ви не уявляєте, як вона хвилювалася! Вона ж не знала, що у хазяїв телефон за несплату відключили. А я, як на зло, свій мобільний на роботі забула, – скрушно мовила вона, непомітно хвицаючи Марійку ногою.

– Мамо, познайомся. Це… – запізніло спробувала відрекомендувати свою балакучу супутницю та й осіклася, згадавши, що тупо забула спитати у білявки ім’я.

– Я Дарина. Дарина Чуб, – надміру радісно проголосила Дарина. – Закінчила музичне училище імені Ґлієра. Я – естрадна співачка!

– Он як? – Мама зовсім знітилася.

– А це моя мама, Ганна Миколаївна, – завершила церемонію знайомства дочка і, скориставшись загальним замішанням, ввічливо підштовхнула новоявлену подругу: – Туди, Дарино, прямо і праворуч.

Відконвоювавши випускницю Ґлієра до персональної кімнати, Марійка по-солдатському швидко перевдягнулася за дверима шафи. І, змінивши піжаму на мішкуваті джинси та сорочку тата, вужем прослизнула на кухню за життєво важливим кофеїном.

Їй пощастило: чайник щойно скипів, і це суттєво скоротило термін негайно вчиненого їй повторного допиту – з погрозами.

– Хто ця дівчина? – голосно поцікавилася мати, так, щоб її запитання долетіло до спальні дочки, де сиділа ця… Ця!!! (Із наступним словом мама поки ще не визначилася.)

– Моя знайома. – Марійка квапливо дістала філіжанки, щедро сипнула на денця розчинних кавових гранул і залила їх окропом.

– І давно ти її знаєш?

– Не дуже. – Знайомство терміном менше доби цілком підходило під це абстрактне визначення.

Мати підійшла до Марійки впритул, загородивши собою цукорницю.

– А хто

ще був на цій вечірці? Багато людей? – з натиском спитала вона.

– Ні… – Марійка сильно сумнівалася, що ніч, коли вона провалялася трупом біля сходинок історичного музею, можна вважати вечіркою, а тим більше – «веселою».

– А хлопці там були? – зацікавилася мама.

– Ні, – з полегшенням відповіла дочка, позаяк цього разу говорила прямолінійну правду. – Тільки самі дівчата!

Зігнувшись, вона все ж дотяглася до тріснутого фаянсового гриба з червоно-горохастим капелюшком і, спішно кинувши в темну рідину по дві ложки, згадала, що Дарина просила гірку каву.

– Це що, був дівич-вечір? – розчаровано уточнила мати. – Що ж ви робили? – В її голосі прозвучала негарна підозра. – І з якого дива, питаю, ти її привела об’їдати нас? Це батькова кава! Ти на неї ні копійки не заробила! Ти взагалі утриманка! Зрозуміла?

Підхопивши повні філіжанки, Марійка перелякано відчинила задом двері й мовчки ретирувалася з поля бою, щоб тут же потрапити з вогню та в полум’я.

– Ну, ти даєш! – буркотливо зустріла її Дарина Чуб. – Батьків зовсім не виховуєш! Не можна їх так розпускати! Тобі ж не тринадцять років, аби за кожну відсутність звітувати. І викручуватися зовсім не вмієш. І косметика по нулях!

Вона сиділа на стільці біля підвіконня і, заглядаючи в старе, подряпане люстерко на металевій підставці, діловито стирала з себе залишки гриму за допомогою вати і Марійчиного «Дитячого крему».

– Ти що, цією жирнятиною свій нещасний фейс мастиш? – обурено докорила їй вона.

– Угу.

– Як усе запущено! – Білявка з гоголівським прізвищем іще раз незадоволено оглянула своє обличчя, де на лівій вилиці вже почав проступати великий і образливий синяк, made in «ця сучка», і перемістилася на килим біля Марійчиного ліжка, звично склавши ноги по-турецьки.

Повагавшись, Марійка наслідувала її приклад і акуратно поставила філіжанки на підлогу між ними. Дарина ласо відсьорбнула каву.

– Пробач, я цукор… – пробубоніла Марійка.

– Нічого, я і солодку полюбляю. А друзі в тебе є?

– Ні.

– Погано, – зробила висновок Чуб. – Це все тому, що ти така налякана і затуркана. Хоча… – задумливо випнула вона нижню губу. – Знаєш, у мене теж чомусь подруг немає. Ну, так щоб справжніх. Чо-ому, цікаво?

– Напевно, тому, – відповіла Марійка, немовби заздалегідь прохаючи вибачення за кожне своє слово, – що ти дуже поривчаста і несподівана. І весела – для тебе життя – це ніби багато-багато іграшок. А друзі – вони чекають, що їхній друг ставитиметься до їхніх проблем серйозно.

Дарина завмерла з філіжанкою біля рота і витріщилася на неї, приголомшена і Марійчиним психологічним резюме, і тим, що та взагалі заговорила так довго і виразно.

– Значить, я несерйозна? – скривджено сказала вона.

– Ні, – поспішила втішити її «психолог». – Ти просто дуже-дуже жвава, і в тебе ніби як немає часу зупинитись і замислитись. Ось і з тією жінкою ти відразу битися почала, адже можна було сказати…

– Чого ж ти їй не сказала? – визвірилася Землепотрясна Дарина Чуб.