Меч і хрест
Шрифт:
Марійка підійшла до неї.
– Напевно, їх просто було дві, – припустила вона.
Величезний том, що лежав на зеленій малахітовій стільниці, й насправді здавався однояйцевим близнюком першого, вкраденого Катею і згорілого в полум’ї вогню. Але чом би людині, – або нелюдині? – що мешкала в цій дивовижній квартирі, не мати в себе такої самої книги?
– Я ж цілий день з нею тягалася! – ніби прочитала її думки Катя. – Он подряпина. Й іржа на нижній застібці. Розкрийте, якщо там немає 104-ої сторінки… – В її голосі почувся шторм близької істерики.
Дарина, зухвало гмикнувши («Ну
– 99-ий, 102-ий, 104-ий. Тю! Точно немає, – оповістила вона, вдивляючись у нерівні зубці обірваного паперу.
Не надто злякавшись свого відкриття, Чуб перегорнула сторінки праворуч і прочитала на титульному аркуші:
Слава тебе, Ясная Киевица!
Да пребудет сила с тобой, когда ныне, как и в любую иную ночь, стоя на горе, породившей Город, ты, завидев на небе красный огонь, полетишь туда, чтобы остановить то, что может нарушить Истину…
– Ти читаєш? Якою мовою це написано? – сполохалася Катя, і в запитанні «тітки» прозвучала така божевільна надія, що Дарина навіть не змогла поглузувати їй у відповідь.
– Російською, – незадоволено буркнула вона.
– Сучасною російською?
– Та не дуже. Хто зараз так пише? «Слава тебе», «Да пребудет сила с тобой».
Катя окинула кімнату просвітленими очима і наткнулася поглядом на Беладонну.
– Няу, – старанно сказала біла кішка з невиправним людським акцентом. І, помовчавши, додала для більшої переконливості: – Няу. Няу.
– Мені привиділося! – з невимовним полегшенням оголосила Катя світові. – Журналістка – розіграш. Книга – фальшивка. Вона не згоріла, вони привезли її сюди!
– Ну і що нам тепер з цією Хомою Станіславською робити? – зневажливо поцікавилася Чуб, відважно об’єднуючи в єдиний образ двох легендарних недовірливих.
Катя втупилася в Марійку свердлячим запитальним поглядом, чекаючи, що хоч та погодиться з її реалістичними доводами. Марійка натужно мовчала. Ситуація була пікова. Сперечатися з Катею – означало вибити ґрунт у неї з-під ніг. Визнати її правоту – повісити, як жорно, собі на шию і нявчати в її присутності, немов кішки, удаючи, що нічого не сталося.
– Послухайте, – прийняла соломонове рішення Ковальова, – на мою думку, вам краще лягти і трохи відпочити. Нам же все одно треба хазяїна дочекатись. А у вас, здається, температура. – Вона делікатно торкнулася Катиного чола і спробувала вкласти гарну чорнявку на канапу.
На її превелике здивування, жінка не чинила опору.
– А в мене анальгін і аспірин є… Я вам зараз дам, – заметушилася Марійка.
– А на фіга ти їх із собою тягаєш? – щиро подивувалася Землепотрясна.
– Про всяк випадок… – Дбайливо знявши з Каті туфлі, Марійка накрила її картатим пледом, дуже доречно накинутим на спинку канапи.
– А хочеш, я візьму тебе до себе секретарем-референтом? – несподівано запитала Катерина. І, змахнувши свої зневажливо зіщулені окуляри, стомлено зітхнула. – Так важко знайти нормальний персонал. Усі носяться зі своїми амбіціями,
– Ні, – впевнено похитала головою Марійка. – Мій тато не такий. Він ні перед ким не забігає.
– Що ж, – відчужено погодилася Катя, схиляючи голову на подушку канапи, – є й інша реакція на владу – революційна. І якщо в тебе такі батьки, я тобі щиро співчуваю.
Вони виховали тебе абсолютно відірваною від життя. Тому ти з такою готовністю віриш у казки.
– А ти в нас найрозумніша, так?! – роздратувалася Чуб.
– Не треба, Даринко, – несподівано жорстко зупинила її подруга. – Їй і так найважче. Саме тому, що вона справді найрозумніша. А усвідомити таке розумом неможливо. У це потрібно вірити. А щоб вірити, необхідно бути хоч би трішечки дуркою.
– Справді? – приголомшено переварила сентенцію Дарина.
– І розмову про роботу вона завела тому, що їй буцім важко акліматизуватися в цій неприродній для неї ситуації. От вона і спробувала сконцентруватися на чомусь звичному. А ще просто хотіла сказати мені «дякую». Просто інакше це робити вона не вміє. Ой…
Здригнувшись, Марійка винувато подивилася на Катерину, зніяковівши, що вони так безцеремонно обговорюють уголос її слабкості, й побачила, що прогумоване обличчя гарної чорнявки раптом здригнулось і розтеклося.
– Дякую, – невміло прошепотіла вона. – Правда, дуже дякую…
– Ой, диви! – заволала Дарина сиреною. – Твого показують! – І підскочивши до телевізійного пульта, збільшила гучність до оглушливих розмірів.
«Ми не сатаністи! – з пафосом закричала з екрана непристойно красива голова Мира Красавицького. – Ми – дігери! Наше захоплення – досить небезпечне, і ми завжди дуже обережні, хоч би тому, що краще за інших знаємо, до яких небезпечних наслідків може призвести завал або повінь під землею. Звинувачення проти нас – голослівні! І якщо влада безсила, я і мої друзі самі з’ясуємо, чиїх рук ця справа!»
– А красивий усе-таки, гад! – смачно цокнула язиком Чуб. – На такого самого треба вішати табличку: «Небезпечно для життя. Не підходь, уб’є!» У крайньому разі, покалічить. Виходить, він і є – дігер? Він ту дівку угробив? Він же твій одногрупник, вона – одногрупниця. Вони спілкувалися?
– Так. – Марійка миттєво пошкодувала, що поділилася з Чуб історією тата.
«Через дві години після затримання за підозрою у вбивстві своєї одногрупниці Маргарити Боєць лідера групи дігерів Мирослава Красавицького було звільнено з-під варти, – заперечив Дарині невидимий кореспондент новин. – Двоє свідків підтвердили його алібі на момент вбивства. Проте слідчий Володимир Бойко, що веде цю жахливу справу про сатанинське жертвопринесення в православному храмі, вважає, що знімати підозру з Красавицького поки що рано. Робітники, які ліквідували вже другу за два дні аварію, спочатку звинувачували в них «дітей підземелля». Кирилівські печери відкриті! І чи є юні дослідники київських колекторів любителями історії, чи за їхнім захопленням ховається інше страшне хобі, покаже лиш час».