Механічний апельсин
Шрифт:
Така була думка, і я виразно усьок, що мушу робити. Але як це здійснити, достеменно не знав, бо ніколи про таке не замислювався, братики. У валізці в мене лежала брітва-горлорізка, та щойно я уявив собі, як сам себе поріжу і хлюпне моя червоненька кровиця, до горла відразу підступила нудота. Мені хотілося чогось іншого, не пов’язаного з насильством, від чого б я просто тихенько заснув. І вашому скромному оповідачеві настав би капєц, і він уже нікому не завдавав би клопоту. Можливо, сяйнуло мені, варто сходити до публі-біблії, тут, за рогом, і знайти книжку про те, як краще заподіяти собі безболісну смерть. Я уявив, як помру і як усі мене жалітимуть — і те, і ем, і той вонючій Джо, справжній загарбник, а також доктор
Це було старе говьонноє мєсто, куди я приходив, пригадую, ще зовсім соплівим мальчіком, років у шість. Воно поділялося на дві частини — на абонемент і на читальну залу, де лежало повнісінько газет та журналів і стояла вонь від літніх людей — їхні тєла смерділи старістю й нуждою. Ті підстарки стояли по всій залі біля газетних стендів, відсапувались, гикали, розмовляли самі з собою і з поважним виглядом перебігали глазамі шпальти в пошуках новин; інші сиділи за столами й проглядали чи вдавали, що проглядають, журнали; дехто куняв, дехто навіть громко хропів. Спершу я й забув, чого сюди прийшов, а коли з удівлєнієм пригадав, що хотів прочитати про безболісну смерть, то посунув до полиці з довідковими вєщамі. Тут стояло чимало книжок, але назва жодної, братики, мене не задовольняла. Був там і медичний довідник. Я взяв його, розгорнув, але побачив безліч малюнків і знімків жахливих ран та виразок і відразу відчув себе недобре. Я поставив довідник на місце і взяв велику книгу, так звану Біблію, гадаючи, що вона мене умиротворить, як це бувало в далекі держв’язівські часи (насправді не такі вже й далекі, але мені вони здавалися просто прадавніми). Я примостився на стілець і почав читати. Проте знайшов тільки про те, як сімдесят разів по сім падала кара Божа, як проклинали й долбалі один одного іудеї. Від усього цього мене також занудило. Я трохи не розплакався, і старезний патлатий мужік, який сидів навпроти, поцікавився:
— Що з тобою, синку? Що сталося?
— Я хочу померти, — відповів я. — Ситий по саму зав’язку. Остогидло жити. Старпьор, що читав поруч зі мною, просичав: «Тсс!» — і навіть не підвів погляду від якогось безумного журналу з большімі геометричними вєщамі. А той перший мужік зауважив:
— Ти ще зовсім юний для таких думок, синку. Поглянь, весь світ перед тобою.
— Так, — гірко відказав я. — Як накладна грудь.
Хрєн, що читав журнал, знову просичав: «Тсс!» — і звів цього разу очі, і раптом час для нас із ним покотився назад. Я побачив, хто це. А він дуже громко проказав:
— У мене, хвалити Бога, добра зорова пам’ять. Я запам’ятовую обличчя назавжди. Нарешті, дяка Всевишньому, ти мені попалося, собача!
Так, це був журнал «Кристалографія». Саме його ніс він колись із біблії. А штучні щелепи гарненько тоді хруснули! Одєжда була пошматована, книжки теж, і всі — про кристалографію. Мені спало на думку, братики, що найліпше було б відразу накивати звідти п’ятами. Але той старпьор підхопився на ноги й безумно закричав до всіх старих кахикал, що стояли з газетами в руках попід стінами або куняли над журналами за столами:
— Він у наших руках! Це те бридке собача, що колись знищило книжки із кристалографії — рідкісні видання, яких більше ніде немає!
Зчинився страшенний галас, так наче той старпьор утратив не книжки, а голівера.
— Ось він, один із брутальних молодих боягузів! — репетував старпьор. — Тепер він серед нас, у наших руках! Це він зі своїми дружками глумився наді мною, бив мене кулаками й копав ногами!
Це було, як ви, братики, знаєте, не зовсім так. На ньому все ж лишалася сяка-така одєжда, тож зовсім нагой він не був.
— Минуло вже понад два роки! — прокричав я в отвєт. — Я відбув покарання! І дістав науку! Он подивіться — мій знімок у газетах!
— Покарання, кажеш? — прорипів один дідуган, схожий на колишнього солдата. — Та таких, як ти, треба знищувати! Мов шкідливих комах! Оце й буде покарання!
— Гаразд, гаразд, — згодився я. — Кожен має право на власну думку. Прошу у всіх пробачення. А тепер я мушу бігти.
І я рушив геть з цього безумного старпьорского мєста. Аспірин — ось де вихід! Якщо проковтнеш сотню таблеток, напевне сконаєш. Аспірин, що продається в аптеці. В цю мить «кристалографічний» хрєн закричав:
— Не випускайте його! Цю бездушну свинюку треба покарати по-справжньому! Хапайте його!
І ось, братики, — хто не вірить, хай зробить те, про що я вже казав, — кілька старих маразматиків, років під дев’яносто кожному, вчепилися в мене своїми тремтячими лапкамі. Від воні віджилості й хвороб, якою несло від тих здохляків, я відчув легку нудоту. «Кристалограф» насів на мене і став кволо долбать по ліцу. Я спробував був вирватися й злиняти, однак старечі руки, що тримали мене, виявились дужчими, ніж я гадав. Тут і решта старпьоров підшкутильгали від своїх газет, щоб не відпустити вашого скромного оповідача. Вони вигукували бєзумниє вєщі:
— Бий його! Топчи! Смерть йому! В зуби йому! І таке інше ге.
Я добре розумів, у чому річ. Адже старі — як діти. А дехто з них белькотів:
— Бідолашний Джек! Це собача трохи не вбило сердешного Джека!.. — І таке інше, наче все сталося лише вчора.
А втім, так вони, певно, й гадали. І ось уже ціле море вонючіх брудних старпьоров зібралося довкола, намагаючись учепитися в мене своїми немічними лапамі з ороговілими нігтями. Вони важко сапали й кричали, і попереду був наш «кристалографічний» кент, що раз у раз долбал мене по голіверу. А я, братва, навіть і не пробував дати їм здачі, бо краще бути побитим, аніж відчути нудоту й страшний біль. Хоча вже саме це насильство викликало в мене враження, ніби нудота визирає десь із-за рогу й очікує нагоди нахабно підкотитись мені до горла.
Нарешті з’явився службовець, ще досить молодий чєловєк, і закричав:
— Що тут діється? Припиніть негайно! Це читальна зала! Однак ніхто на нього не зважав. Тоді він попередив:
— Гаразд, у такому разі я викличу поліцію.
І я — ніколи б у жізні не подумав, що на таке здатний — вигукнув:
— Так, так, викличте, захистіть мене від цих божевільних старих! Службовець, як я помітив, не палав бажанням устрявати в драку, щоб вирвати мене з пазурів шалених, біснуватих старпьоров. Він просто кинувся до свого кабінету чи кудись інде, де був телефон. Старпьори вже ледве дихали, і я відчув, що досить легенько штовхнути їх, і вони полетять сторчака. Однак так само незворушно дозволяв їм обліплювати мене старечими лапамі й, заплющивши глаза, терпів немічні толчкі в ліцо і слухав захекані вигуки:
— Собача! Малолітній убивця! Хуліган! Шибеник! Смерть йому!
Кінець кінцем мене так боляче долбанулі по носі, що я сказав собі: «Та ну його к бісу, блін!» — розплющив глаза і заходився виборсуватись. Зробити це, братики, було зовсім не важко. І ось я вже з криком вихопився в коридор. Але ті старі месники кинулися мене переслідувати. Вони хапали, мов перед смертю, повітря й намагалися увігнати свої розчепірені, хижі тремтячі пазурі у вашого друга і скромного оповідача. Підставивши ніжку, вони звалили мене на підлогу й почали копати ногами, аж поки я, зрештою, почув голоси молодих мужіков: