Мене називають Червоний
Шрифт:
«Кара-ефенді, завдяки близьким взаєминам з моїм батьком, ти відвідуєш мій дім. Але не розраховуй на будь-які вияви моєї уваги. Багато чого трапилося після твого від'їзду. Я вийшла заміж, маю двох хлопчиків, справжніх левів. Одного з них, Орхана, ти щойно бачив, коли він зайшов був до кімнати. Чотири роки я чекаю свого чоловіка й більше ні про що не думаю. Покинута, сама з двома дітьми та старим батьком, я можу почуватися самотньою, замученою, бачити себе в безвиході, можу потребувати чоловічої сили та захисту, проте не думай, що я дозволю комусь скористатися з мого становища. Тому, будь ласка, не стукай більше в наші двері. Одного разу ти вже мене осоромив. Чого я тільки тоді не натерпілася, щоб виправдати себе в батькових очах. З листом я повертаю тобі твій власний малюнок, подарований мені в юності, коли в тебе гуляв вітер
Бідненька моя Шекюре, вона не чоловік, не бей, не паша, щоб поставити внизу власну печатку! Вона всього лиш розписалася на папері першими літерами свого імені, котрі нагадують маленьку налякану пташечку.
Так-то — печатка. Ви, бачу, хочете дізнатися, як я закриваю назад розпечатані листи. Моя мила Шекюре гадає, що Естер — неграмотна єврейка, що вона не розбере написаного. Слушно тямить. Я не зможу прочитати, що ви там намазюкали, але ж заставлю когось іншого, хоча я сама легко зможу прочитати ваше послання. Що? Зовсім збилися з пантелику?
Зараз вам так поясню, що заплішений дурень — і той уторопає.
Лист — це не просто літери. Його, як і кожну книжку, можна понюхати, торкнутися до нього, обмацати руками. Ось чому розумні люди кажуть: «лист розповідає», а дурні — «в листі написано». Справжнє мистецтво — це прочитати лист повністю, а не тільки виведені на папері літери. Послухайте, що ще розповіла нам у своєму посланні Шекюре:
1. Я передаю листа таємно, але через звиклу до такої справи Естер. Значить, я не надто намагаюся його приховати.
2. Папір складений у кілька разів, наче закручений пиріжок, тобто, це свідчить про секретність. Але, з іншого боку — лист не запечатаний. До того ж у ньому — чималий малюнок. Отже, її задум — удавати прагнення зберегти все в таємниці. А таке більше нагадує любовне послання, аніж навпаки.
3. Це підтверджує й запах паперу. Аромат настільки тонкий, що той, хто візьме листа до рук, застигне в нерішучості (цікаво, чи свідомо вона напахалася?); але він настільки привабливий, що не помітити його неможливо (чи це есенція, чи запах її рук?). Людині, яка читала мені листа, аж у голові запаморочилося від приголомшливого аромату. Звичайно, таке ж трапиться й з Карою.
4. Я неписьменна Естер, проте багато чого мені стало ясно з почерку Шекюре. «Я пишу поспіхом і неуважно», — натякають літери. Однак їхнє делікатне тремтіння, неначе викликане легким вітерцем, засвідчує протилежне. Коли вона згадує про Орхана, то слово «щойно» видається написаним відразу, без коливань, проте швидше за все в неї перед тим була якась чернетка, бо в кожному рядку відчувається уважність.
5. Вкладений у лист малюнок відтворює історію, як казково-чарівна Ширін закохалася в красеня Хосрова. Історія відома навіть мені, єврейці Естер. Усі замріяні дівчата Стамбула обожнюють розповідь про Хосрова та Ширін, але я вперше бачу, щоб передавали малюнок.
Вам, грамотним щасливцям, часто випадає прочитати листа якійсь неосвіченій дівчині після її благань. Зміст послання настільки збуджує, так зачіпає найтонші душевні струни, що власниці листа стає кепсько від того, що ви — знавець її секретів. Вона засоромлено просить прочитати все ще раз. Ви читаєте. Зрештою, перечитавши листа безліч разів, обоє вивчаєте його напам'ять; потім вона бере листа до рук і розпитує вас: «Оце слово — тут? А оте сказано — отут?» І, нічого не розуміючи, розглядає літери, на котрі ви вказуєте пальцем. Неграмотні дівчата вдивляються в закручені букви слів, завчених напам'ять, і з їхніх повік на папір капають сльози. Іноді це так бере за серце, що я ладна їх розцілувати.
Однак буває, їм не пощастить: дівчинонька хоче знову доторкнутися до листа, подивитись на незрозумілі слова, а деякі тварюки, набундючившись, говорять їм: «Читати не вмієш, то що ти там видивишся?» — й забирають її скарб собі.
Тоді мій обов'язок — зчинити бучу й відібрати листа назад.
Такою я вже доброю вродилася — якщо когось полюблю, то неодмінно допоможу.
9. Я — Шекюре
Чому я стояла тоді біля вікна, коли Кара появився на білому коні саме напроти мене? Чому ніби відчула його присутність
Подорослішав, змужнів, позбувся юнацької незграбності, перетворився на справжнього красеня. Поглянь, Шекюре, говорило мені серце, Кара не просто гарний, його душа чиста й самотня, немов у дитини. Виходь за нього. Проте я передала йому листа, де написала зовсім протилежне.
Кара — старший за мене на дванадцять років, однак у свої дванадцять я почувалася дорослішою за нього. В ту нору Кара, тільки-но помітивши мене, відразу пірнав з головою в книги та малюнки, бо соромився встати як справжній чоловік, підійти й упевнено поговорити про те й те. Згодом він закохався в мене й освідчився через власноручний малюнок. Зараз ми вже обоє дорослі. Та коли мені було дванадцять, я відчувала, як Кара боїться підвести на мене очі, щоб я не здогадалася про його почуття. «Подай мені отого ножа з колодочкою зі слонової кістки», — звертався він до мене не дивлячись, а потім, не наважуючись глянути в мій бік, закочував догори очі. Або я запитувала: «Правда, смачний вишневий шербет?», проте він ніколи не усміхавсь у відповідь, як це роблять нормальні люди з напханим ротом. Він кричав щосили: «Так!», ніби я глуха, бо з переляку боявся глянути на мене. Дванадцять років тому моя краса була неймовірною. Нехай я була на порозі чи за фіранками вікна, нехай далеко — чоловікам вистачало одного погляду на мене, щоб вони ходили, мов зачаровані. Я не хизуюся перед вами, просто ділюсь пережитим.
У відомій кожному оповіді про Хосрова та Ширін є один епізод. Я часто обговорювала його з Карою. Шапур прагне возз'єднати серця Хосрова та Ширін. Якось Ширін виходить зі своєю подругою на прогулянку в садок, а Шапур непомітно вішає на гілку дерева, під яким вони відпочивають, малюнок із зображенням Хосрова. Так Ширін закохується в Хосрова. До цього епізоду, або, як кажуть художники, сцени, було створено безліч ілюстрацій, що передають зачудований, вражений погляд Ширін. Кара, працюючи з моїм батьком, кілька разів робив точну копію одного з таких малюнків. Згодом, закохавшись у мене, він ще раз відтворив для себе цю сцену на папері. Але, замість Хосрова й Ширін, зобразив себе й мене, Кару та Шекюре. Якби внизу він ще й не поставив підпис, то тільки б я могла зрозуміти, хто такі ці юнак з дівчиною на рисунку, бо іноді він жартома малював нас в одному й тому самому кольорі, однаковими обрисами: мене — в синьому одязі, себе — в червоному. Та цього йому було замало, тож він підписав своїх Хосрова й Ширін нашими іменами. Потім тайкома підкинув малюнок мені. Пам'ятаю, як він підглядав, коли я роздивлялася малюнок, як стежив за мною, вичікуючи якихось дій у відповідь.
Та я не була безтямно закохана в нього, як ота Ширін, і не подавала жодним чином виду, буцім щось таке сталося. А того літнього вечора сім'я освіжалася вишневим соком із льдом, доставленим із самого Улудагу. [60] Кара пішов додому. Я ж розповіла батькові про його освідчення в коханні. На той час Кара щойно закінчив медресе, викладав у бідних кварталах і стараннями мого батька намагався влаштуватися на службу до дуже впливового, високоповажного Наїма-паші. Батько переживав, чи потрапить той в оточення Наїма-паші, чи призначать його бодай секретарем, а Кара тим часом — вважав тато — замість старатися виконати найнеобхідніше задля своєї мети, витав десь у хмарах і переймався дурницями. Того вечора тато промовив до мами, навіть не обертаючись до неї: «Виявляється, твій злиденний небіж наклав оком на ласий шматок. Він таки кмітливіший, ніж ми думали».
60
Улудаг— гора на північному заході Туреччини.