Мене називають Червоний
Шрифт:
По-перше, найдужче в бій рвався Кара, а по-друге, я знав, що коли талановитий маляр почне ритися в знарядді й паперах менш відомого художника, то це до добра ніколи не приведе. Зейтін — зовсім не талановитий, як дехто вважає, він — пристрасний і старається затінити свій брак майстерності обожнюванням древніх малярів. Тоді як легенди давнини всього-на-всього розбурхують уяву, а малює — рука.
Поки Кара заглядав у кожну скриню, найменшу шкатулку й навіть у кошики для брудної білизни, я ні до чого не доторкнувся, стояв і водив очима по Зейтіновому майні: невипраних рушниках, гребінці з чорного дерева, протхнулому потом рушничку для лазні, флакончиках з трояндовою водою, засмальцьованому, важкому ферадже з розрізами, погнутій мідній таці, зачовганих килимах та всіляких дешевих і непримітних дрібничках, що їх тільки і міг купити Зейтін на зароблені гроші. Він — або страшенний скупердяй, який невідомо
— Без сумніву, це — дім убивці, — збуджено озвався я до Кари. — Та тут навіть килимка для намазу немає.
Та я говорив не те, над чим мізкував. Ще хвильку подумавши, докинув:
— Речі людини, яка не відає, що таке щастя…
Я ганив Зейтіна, та сам погоджувався з голосом свого розуму, який твердив, що нещастя й дружба з шайтаном — нерозлучні супутники живописця.
— Хоча він і знає, як стати щасливим, та сам щастя знайти не може, — сказав Кара й, діставши зі скрині цілу купу малюнків на грубому самаркандському папері, розіклав їх у ряд переді мною. І ми побачили зображення шайтана, що вирвався з-під землі, дерева, вродливої жінки, пса та смерті, — то вже була моя робота. Ці всі малюнки вбитий сьогодні меддах щовечора вішав на стіну й розповідав до них бридкі історії. Кара зацікавився зображенням смерті — я відповів, що воно належить моєму пензлеві.
— До книги Еніште були створені точнісінько такі самі малюнки, — промовив він.
— І меддах, і господар кав'ярні розуміли, що найкраще замовити малюнок, який треба повісити на стіну, знайомому художникові. Отож на прохання меддаха ми нашвидкуруч робили малюнки на товстих аркушах паперу, а він розпитував нас, як ми уявляємо історії тих героїв, які малярські жарти пов'язані з ними, і вже потім повторював наші оповіді, розведені власними вигадками, перед публікою в кав'ярні.
— А чому ти скопіював для нього зображення смерті те саме, яке створив для книги Еніште?
— Я зробив той малюнок, який хотів бачити меддах. Однак не возився над ним, як над зображеннями для твого дядька, малював дуже швидко, так, як веліла рука. Всі інші теж заради розваги грубо й абияк копіювали для меддаха зображення до книги Еніште.
— А хто автор коня? — запитав він. — Його ніздрі обрізані.
Кара підніс світильник до малюнка, ми здивовано його розглядали. То був кінь, схожий на того, що мав належати до книги Еніште, однак цей скакун творився поспіхом, заради дешевого задоволення відвідувачів кав'ярні. Складалося враження, ніби хтось заплатив художнику якісь невеликі гроші й, кваплячи його, змусив створити незграбне зображення коня, котре завдяки своїй примітивності мало б ще довго тішити глядачів.
— Лейлек краще за всіх знає, хто намалював цього скакуна, — сказав я — Він щовечора навідується до кав'ярні, бо не проживе і дня, якщо не послухає малярські плітки та балаканину таких самих дурнів, як сам. Я переконаний: автор коня — Лейлек.
56. На мене кажуть — Лейлек
Опівночі вдерлися до мене в хату Келебек із Карою, розклали переді мною в ряд малюнки й стали допитувати, який кому належить. Це нагадувало мені гру «чий кавук», якою ми розважалися в дитинстві: на одних аркушах ми зображали кюлахи [204] 1й кавуки ходжі, сипагія, жінки, ката, діловода та секретаря, а на інших — писали, який головний убір кому належить. Потім перевертали ті, другі аркуші, текстом донизу і намагалися навмання поєднати їх з відповідними зображеннями.
204
Кюлах— головний убір.
Я сказав їм, що пес — моя робота. А історію до нього ми розповідали підло вбитому меддахові всі разом. «Смерть», на якій мерехтить вогник світильника, зобразив наш милий Келебек, що зараз приставив до мого горла кинджала. Пригадав я також, як Зейтін з великим завзяттям намалював шайтана, і, найвірогідніше, сам розповів небіжчикові історію до нього. Дерево починав малювати я, а закінчили всі маляри, що сиділи тоді в кав'ярні, кожен вивів по листочку. Оповідь теж складали того вечора гуртом. Про червоний колір у мене особливі спогади: на чистий аркуш ляпнула була краплина червоної фарби, й скупий меддах відразу запитав, чи не вийде з того якась картинка на стіну, щоб не пропав папір. Отак ми наляпали на листок ще більше червоної фарби, а потім кожен з художників у кутках дивної мініатюри малював усе, що заманеться. Оповідку ж для меддаха знову придумали гуртом, щоб він нас нею розвеселив.
— Браття мої, художники, дуже прошу, пробачте мені за розгардіяш у домі — ви прийшли несподівано, і я не можу вас ані запашною кавою напоїти, ані пригостити солодкими помаранчами, бо за стіною вже спить моя жінка, — виправдовувався я. Вони ж гарячковито відчиняли скрині, залазили з головою в кошики й порпалися в сукні, ганчірках, літніх поясах з індійського шовку та батисту, в перських доломанах і ситці, заглядали під килими, міндери, порпалися в сторінках, розмальованих мною для різних книг, перетрушували товстелезні томи, шукали й не могли нічого знайти. Я ж тим часом думав тільки про одне: аби мені не довелося заляпати руки кров'ю, якщо їм заманеться з грюкотом удертися в суміжну кімнату.
Та зізнаюся, що поводити себе так, наче я боюся їх, приносило мені своєрідне задоволення: малярський хист-бо опирається як на серйозне сприйняття того, що ти бачиш у дану мить, чиєю красою милуєшся, сповнений уваги, так і на вміння, зробивши крок назад, подивитися на себе та на світ, у якому ти настільки поважний, збоку, вловити в усьому частку комічного й не втратити здатності жартувати.
Отож на їхні запитання я відповідав просто: так, коли напали ерзурумійці, в кав'ярні сиділа та сама публіка, що й завжди, всього душ сорок: я й Зейтін, кресляр Насир, каліграф Джемал, двоє зелених художників-підмайстрів та молоді каліграфи — всі вони весело базікали — красень з красенів учень Рахмі, ще кілька вродливих учнів, один поет, один п'яничка, шість-сім дервішів і курців опію та всілякі приблуди, яким, обдуривши господаря кав'ярні, вдалось долучитися до нашої щасливої, гострої на язик братії. Коли ж налетіли ерзурумійці, зчинилася паніка, й пуста публіка, цікава до непристойних розваг, ринулася втікати задніми дверима. Я зрозумів, що нікому й на думку не спаде мужньо стати на захист кав'ярні й бідолашного старого меддаха, одягнутого в жіноче вбрання. Чи було мені прикро? Звісно ж! Адже це була моя звична потреба — щовечора де-небудь посидіти зі своїми побратимами й, сиплячи каламбурами, цитатами з віршів та просто гарними слівцями, поговорити й посміятися разом з ними, — відверто розповідав я, Мусаввір Мустафа, який під псевдонімом «Лейлек» щиро присвятив усе своє життя живопису, і зараз, розповідаючи, дивився просто в вічі тупоголовому Келебекові, схожому на підстаркуватого пухкенького хлопчика, якому заздрість виїдає очі. А в роки учнівства цей ваш метелик, чиї очі досі гарні, наче дитячі, був чутливим тонкошкірим красунчиком.
Що ж, вони знову запитували, а я розповідав. Наступного дня після того, як у нашій кав'ярні почав балагурити старий меддах, знавець своєї справи, котрий мандрував містами та їхніми махаллє, якийсь художник, мабуть, очманілий від кави, жартома повісив на стіну зображення пса. Побачивши це, меддах, аби й собі пожартувати, почав галайкотіти від імені того собаки на малюнку, що дуже сподобалося нашим малярам, і відтоді завелась традиція: щовечора хтось із обдарованих майстрів робив малюнок, нашіптував меддахові веселу оповідку до малюнка, а меддах уже виступав. Ну а до кепкування над ваїзом з Ерзурума заохочував сам власник кав'ярні, родом з Едірне. Він бачив, що ті глузи притягають до кав'ярні нових відвідувачів і розважають малярів, хоча ті й боялися гніву ходжі.
Кара з Келебеком заявили, що знайшли малюнки, які вішав на стіну меддах, у домі нашого побратима Зейтіна, і запитали мене, що я про це все думаю. Я відповів, що в моїх коментарях взагалі немає потреби — господар кав'ярні та Зейтін були дервішами Календері, жебраками, харцизяками і сволотою, яка заблукала з чужих країв. І безвинний Заріф-ефенді, наляканий п'ятничними проповідями суворого ходжі-ефенді, вочевидь, збирався поскаржитись на них ерзурумійцям. Цілком імовірно, що він перед тим застеріг господаря кав'ярні та Зейтіна — два чоботи пара — аби ті перестали влаштовувати безчинства, а вони взяли й убили бідолашного майстра заставок. Тоді розгнівані вбивством ерзурумійці відправили на той світ Еніште-ефенді, — можливо, вважали його винним у загибелі товариша, а можливо, Заріф-ефенді розповідав їм про книгу Еніште. Нині ж посіпаки ходжі помстилися вдруге — спустошили кав'ярню.