Мене називають Червоний

Памук Орхан

— Сядьте, де сиділи!

Вони сіли. Я штрикнув кинджалом Карі в ніздрю — в казках оповідалося, що так робив Кейкавус. З його носа пішла кров, а з благаючих очей потекли сльози.

— А тепер відповідай, — звелів йому, — я осліпну?

У легендах сказано, що в когось кров запікається на зіницях, а в когось — ні. Якщо Аллаха радують твої мініатюри, то Він огорне тебе величною темрявою, аби забрати до себе. Тоді ти здрітимеш предивні краєвиди, які відкриваються перед Всевишнім, а не наш мерзенний світ. Якщо ж Він невдоволений твоїми роботами, то ти бачитимеш так само, як зараз.

— Справжнім живописом займуся в Індії, — сичав я. — А малюнка, за яким би мене судив Аллах, я ще не створив.

—

Не будуй собі фортеці на піску, сподіваючись уникнути європейських стилів, — торочив Кара. — Тобі відомо, що Акбар-хан заохочує своїх малярів підписувати власні роботи? Португальські єзуїти вже давно принесли в ті краї європейські стилі та понавозили туди своїх картин. Вони там повсюди.

— Той, хто хоче бути чистим, завжди знайде собі притулок і роботу, — заперечив я.

— Ага, роботу — сліпнути й утікати в неіснуючі країни! — сікався Лейлек.

— А чому ти так хочеш залишатися чистим? — запитав мене Кара. — Зоставайся тут і переховуйся разом з нами.

— Тут усе життя маляри уподібнюватимуться європейцям, щоб стати володарями стилю, — не вгавав я. — І саме тому жоден з них ніколи не виробить власний стиль.

— Але іншого виходу немає, — безчесно заявив Кара.

Звісно ж, його єдиним щастям була Шекюре, а не живопис. Я вийняв скривавлений кинджал з ніздрі Кари й заніс його в нього над головою, наче кат шаблю.

— Якщо захочу, зітну тобі голову, — пригрозив я. — Однак заради Шекюре та дітей можу й помилувати тебе. Дай слово, що добре поводитимешся з нею, не будеш хамом і тварюкою.

— Даю!

— Я дарую тебе твоїй Шекюре, — змилосердився я. Та рука моя зробила не те, що твердили слова. Вона з усієї сили ввігнала кинджал у тіло Кари.

Щоправда, він в останню мить відхиливсь, а я вже поцілив не в шию: кинджал уп'явся йому в плече. Я з жахом усвідомлював те, що відбулося поза мною, з волі моєї руки; вийняв кинджал і побачив, як з рани витікає яскрава, червона-червона кров. Від скоєного мені стало й страшно, й соромно. А ще я розумів, що в дорозі осліпну, — можливо, на кораблі в Аравійському морі — і зі мною не буде жодного з моїх товаришів.

Лейлек злякався, що зараз його черга помирати, і шаснув у якусь темну келію. Тримаючи в руці світильника, ми з моєю тінню попрямували за ним, але, злякавшись, я повернувся. Останнє, що залишалося зробити, — поцілувавшись, попрощатися з Келебеком. Та я не зміг поцілувати його щиро — між нами стояв дух крові. З моїх очей скрапували сльози.

Кара вже не стогнав. У тиші смерті я покинув текке. І побіг, лишаючи вдалині заболочений садок та огорнуте пітьмою махаллє. Корабель, який мав привезти мене в малярський цех Акбар-хана, пускався в плавання після вранішнього азану. Якраз тоді з порту Кадирґа до нього відпливає останній човен. Я нісся вперед, а з моїх очей лилися сльози.

Нечутно, ніби злодій, минаючи Аксарай, я, мов у запоні туману, побачив на небокраї перші промені дня. Посеред вуличок, вузьких завулків і стін переді мною задзюрчав водограй, до якого я дійшов, а навпроти нього стояв кам'яний дім — тут двадцять п'ять років тому я провів свою першу ніч у Стамбулі. Крізь щілину прочинених воріт я знову дивився на колодязь, у якому колись уночі хотів втопитися, бо після теплого й гостинного прийому з боку свого далекого родича вві сні обмочився й відчував себе винним. Це трапилося двадцять п'ять років тому — мені минало одинадцятий. Поки я біг до площі Беязита, мене, заплаканого, вітали майстерня годинникаря, до якого безліч разів приходив відремонтувати годинника, крамничка торгівця пляшечками, в якого я купував флакончики, котрі розмальовував квітками, кришталеві свічники та чашки для шербету — їх теж розписував і продавав знатним особам, привітала мене й стара лазня, до якої деякий час навідувався, бо тут було дешево й ніколи не купчилось багато людей.

Біля

розгромленої кав'ярні теж не було ані душі; я щиро моливсь Аллахові за чарівну Шекюре — нехай їй та її чоловікові, який зараз помирає, всміхнеться щастя. Всі стамбульські пси, похмурі дерева, чорні вікна, закіптявілі димарі, привиди та невдахи, які рано вставали и поспішали вершити намаз, — усі ті, що вороже дивилися на мене, коли я ночами носився вулицями із заплямленими кров'ю руками, тепер поглядали на мене по-дружньому, знаючи, що зізнався в скоєних злочинах і вирішив покинути місто.

Минувши мечеть Беязита, я побачив з пагорба Халіч: на обрії ясніло, але води все ще були чорні. Два рибальські човни, вантажні кораблі з вітрилами в жовтих плямах, якась галера, легко погойдуючись на невидимих хвилях, немов говорили мені: не йди, не йди. Може, сльози крапали з моїх очей, бо їх викололи голкою? Мрій про казкове життя в Індії, де будеш тільки ти та дива малярського хисту! — наказав я собі.

Я зійшов з дороги, пронісся двома заболоченими садами й опинився біля старого кам'яного будинку, оточеного зеленими деревами. То був дім, біля дверей якого я в учнівські роки щовівторка чекав на майстра Османа, аби проводжати його до малярського цеху, чвалаючи на два кроки позаду з його сумкою, палітуркою, шкатулкою для калямів та письмовою дошкою в руках. Довкола нічого не змінилось, але чинари так розрослися, що на вулиці й біля дому більше не відчувалося духу розкошів, величі й багатства, які панували тут за часів султана Сулеймана.

Я вже був недалеко від узвозу, який збігав униз до порту, і мене знову схопив у свої обійми шайтан — захотілося востаннє глянути на арку будівлі малярського цеху, де я пропрацював двадцять п'ять років, страшенно захотілось. Отож я пішов тими самими місцями, які щовівторка минав учнем, шльопаючи ногами позаду майстра Османа: чимчикував вулицею Окчулар, де влітку запаморочливо пахло липами, проходив повз пекарню, де мій майстер купував чуреки з м'ясом, спускався з пагорба, на якому під шеренгами айви та каштанів завжди сиділи довгі ряди жебраків, залишав позаду себе закриті віконниці крамниць нового базару, цирульню, з чиїм господарем кожного ранку вітався мій учитель. А ось розлігся величезний, ніким не засаджений город, на якому скоморохи щоліта ставили своє шатро і веселили цікаву публіку. Наді мною височіли будинки, з чиїх кімнат тхнуло парубоцьким духом; я простував під арками Бізансу, під стінами палацу паші Ібрагіма, будинку з крученими колонами, які ми перемальовували сотні разів, під чинарами, що їх нас змушували відтворювати щоразу інакше. Ось і Ат-майдан, на каштанах та шовковицях цвірінькали горобці, скрекотали сороки.

Здоровенна брама малярського цеху була зачинена. Ані біля дверей, ані під арковим склепінням нікого не було. Я лиш на мить схвильовано глянув на зачинені маленькі віконця, з яких в учнівські роки, вмираючи від нудьги, дивився на дерева, аж тут мене хтось зупинив.

Голос у незнайомця був верескливий і дратував. Чоловік сказав, що скривавлений кинджал з рубіновим руків'ям, який я тримав у руці, належить йому. Кинджал у нього вкрали його племінник Шевкет і Шекюре, отже він — доказ того, що я — один з людей Кари, які вночі напали на його будинок і забрали з собою Шекюре. Розгніваний чоловік з верескливим голоском, цей всезнайко, виявляється, знав, що друзі Кари — художники й вони рано чи пізно навідаються з ним до цеху. Ось і все, що він міг розповісти. В нього була довга шабля дивного червоного кольору, яка яскраво виблискувала, і чомусь саме зі мною він збирався поквитатись. Я хотів був пояснити, що це — якесь непорозуміння, але його лице палало такою люттю, що мені заціпило. Ще раз глянувши на нього, я збагнув, що він ось-ось кинеться на мене й по-звірячому вб'є. Я збирався закричати: «Заради Бога! Схаменися!»