Мертва зона
Шрифт:
Беннермен поклав руку Доддові на потилицю й злегка поплескав його.
— Даремно ти так потерпаєш, Френку. Та й надто ревно гризеш цю справу.
— Просто я весь час думаю: має ж виплисти щось із оцих рапортів. — Додд знизав плечима і тицьнув пальцем у купу паперів. — Бодай що-небудь.
— Іди додому й відпочинь, Френку. І цього сплячого красеня забери. Бо нам ще тільки бракувало, щоб хтось із репортерів його тут клацнув, а завтра фото в газеті й підпис: «Розслідування в Касл-Року йде на повний
Беннермен провів Джонні до свого кабінету. Стіл, завалений паперами. На підвіконні — потрійна складана рамка з фотографіями дружини й дочки Катріни. На стіні — акуратно вправлений під скло диплом, а поряд, так само під склом, перша сторінка місцевої газети з повідомленням про перемогу Беннермена на виборах.
— Кави? — спитав Беннермен, відмикаючи шафу.
— Ні, дякую. Краще чаю.
— Свій чай місіс Шугермен пильно береже, — сказав шериф. — Щодня забирає його з собою додому. Ви вже даруйте. Можу запропонувати тонік, але до автомата знову доведеться проходити крізь той стрій. Хай їм чорт, хоч би вже позабирались по домівках.
— Та пусте, обійдуся.
Беннермен повернувся від шафи з невеликим пакетом на кнопках.
— Оце вона, — сказав він. Потім, якусь хвилю повагавшись, віддав пакет Джонні.
Джонні взяв його, але розкривати не квапився.
— Як ви розумієте, гарантій ніяких. Нічого обіцяти не можу. Іноді виходить, іноді ні.
Беннермен стомлено здвигнув плечима й повторив:
— Не поженешся, то й не спіймаєш.
Джонні розкрив пакет і витрусив на долоню порожню пачку «Мальборо». Звичайну червоно-білу пачку. Він тримав її в лівій руці й дивився на стіну. Сіра стіна. Непримітна сіра стіна. Червоно-біла пачка. Непримітна червоно-біла пачка. Він переклав її в другу руку, потім стиснув між долонями. Він чекав, чекав бодай якогось сигналу. Нічого не надходило. Він і далі тримав пачку між долонями, сподіваючись уже без надії, хоча й знав, що коли сигнали надходять, то одразу ж.
Нарешті він повернув пачку Беннерменові… — Вибачайте, — тільки й мовив.
— Нема діла, еге?
— Еге.
У двері недбало постукали, і до кабінету засунулась голова Роско Фішера. Вигляд він мав трохи засоромлений.
— Джордже, ми з Френком рушаємо додому. Здається, ви застукали мене сонного.
— Гляди, щоб я не застукав тебе сонного в патрульній машині, — сказав Беннермен. — Вітай од мене Діні.
— Неодмінно. — Фішер швидко позирнув на Джонні й причинив двері.
— Ну що ж, — мовив Беннермен. — Принаймні спробували, і то добре. Я одвезу вас назад…
— Я хотів би поглянути в парку, — зненацька мовив Джонні.
— Це марна справа. Там усе замело.
— Але ви можете знайти те місце?
— Авжеж. Та що це дасть?
— Не знаю. І все-таки ходімо.
— Джонні, за нами потягнеться й уся та братія. Це ж ясно як божий день.
— Ви казали щось про задні двері.
— Казав, але то запасний вихід.
Джонні тихенько свиснув.
— Тоді біс із ними, хай тягнуться.
Беннермен якусь хвилю замислено дивився на нього, тоді кивнув головою.
— Гаразд, ходімо.
Тількй-но вони вийшли у вестибюль, як репортери враз попідхоплювались і оточили їх. Джонні це нагадало про те, як колись у Даремі він ходив на риболовлю повз ветху собачу буду, де одна схибнута стара тримала своїх колі. І досить було комусь з’явитися там з вудкою, як усі ті собацюри з гавкотом і гарчанням вискакували з буди й наганяли на перехожого неабиякого страху. Хоча й ніколи по-справжньому не кусали, тільки хапали за ноги.
— Ви вже знаєте, хто це, Джонні?
— Бодай якесь уявлення маєте?
— Є біоструми, містере Сміт?
— Шерифе, це ви вирішили залучити екстрасенса?
— Шерифе Беннермен, а в поліції штату й прокуратурі про це знають?
— Ви маєте надію розкрити цю справу, Джонні?
— Шерифе, він офіційно бере учать у розслідуванні?
На ходу застібаючи змійку на куртці, Беннермен повільно, але впевнено проштовхувався вперед.
— Не маю чого сказати… Не маю…
Джонні взагалі мовчав.
Залишивши репортерів тупцяти у вестибюлі, Джонні й Беннермен вийшли надвір і спустилися засніженими сходами. І тільки тоді, коли вони поминули шерифову машину й почали переходити вулицю, хтось із репортерів збагнув, що вони вирушили до міського парку. Кілька чоловік прожогом кинулися по свої пальта. А ті, що й раніш були вдягнені, вискочили за двері й, галасуючи, як школярі, пустилися сходами вниз за шерифом і Джонні.
Промінь ліхтарика хитався в засніженій темряві. Свистів вітер, обкидаючи їх зусібіч скісними пасмугами снігу.
— Ні біса ви однаково не побачите, — сказав Беннермен. — Ви ж… тьху ти!.. — Його мало не збив з ніг репортер у теплому пальті й недоладному береті.
— Пробачте, шерифе, — пробелькотів він. — Така слизота. А я забув галоші.
Попереду виникла з темряви жовта нейлонова мотузка, що перегороджувала дорогу далі. На ній хиталась на вітрі табличка з написом: «Поліційне розслідування».
— Голову ви теж забули, — відрубав Беннермен. — А тепер здайте назад! Усі назад, чуєте!
— Парк — громадська власність, шерифе! — гукнув хтось.
— Хай так, але тут працює поліція. Отож залишайтеся за цією огорожею, коли не хочете переночувати у мене в камері.
Він присвітив ліхтариком в обидва боки, щоб вони побачили, де тягнеться мотузка, а тоді підняв її, даючи Джонні пройти. Вони рушили схилом униз, туди, девиднілися завалені снігом лави. Репортери скупчилися за мотузкою і теж світили кількома ліхтариками, так що Джонні й шериф ішли мовби в світлі тьмяного прожектора.