Микола Зеров
Шрифт:
Коли 1923 року Микола Зеров повертається у Київ, термін «неокласики» вже широко використовувався в літературних колах. Однак кого саме мають на увазі критики – чітко не окреслювалось. Російський «неокласицизм» заявив про себе ще 1918 року, київські ж «неокласики» нерідко говорили, що назву їм «накинули». Питання, коли саме київських поетів, що 1923-го зібрались у Києві, почали називати «неокласиками», – і досі викликає дискусії. Одне лиш можна
Цікаво, що «одгетькували всіляких неокласиків» Микола Хвильовий, Марк Йогансен і Володимир Сосюра ще 1921 року. У листі П. Филиповича до Миколи Зерова від 23 травня 1923 року читаємо: «Поезії Ваші тепер не можемо друкувати – це пошкодить і видавництву, і Вам…» Тобто майже відразу на «неокласиків» почали навішувати усілякі ярлики.
З 1 жовтня 1923 року Микола Зеров починає викладати українську літературу в Київському інституті народної освіти. Так народжується київська напівлегенда про Золотоуста, про це згадувала і Софія Зерова: «В 1923 році в Київському інституті народної освіти (як тоді називали університет) була організована кафедра української літератури. Директором інституту був тоді мій двоюрідний брат Микола Лобода, він запропонував Зерову зайняти цю кафедру… Зеров готувався до кожної лекції, читав свої курси із запалом і захоплював своїх слухачів. Він був природженим лектором, його називали Златоустом. Студенти зустрічали й проводжали його аплодисментами. Однак це не тішило мене. Я казала йому: ‘‘Аплодисменти пробачають лише артистам, а ти не артист – тобі їх не пробачать!’’ Але повага й любов до Миколи Костьовича серед його слухачів постійно зростали».
У спогадах сучасників Зеров незмінно постає як блискучий лектор, наведемо спогад Марії Ліщинської: «Лекція подобала на суцільний натхненний потік. Він любив пересипати свою мову дотепами і прислів’ями, зокрема латинськими і грецькими, часом уживав у викладі тієї чи іншої західньої мови. Маючи феноменальну пам’ять, він декламував, немов держачи перед собою розгорнену книгу, величезні уступи з ‘‘Енеїди’’. Говорячи,
В інституті, аби не зривати лекції інших викладачів, з яких студенти нерідко тікали на лекції Миколи Костянтиновича, предмет Зерова був перенесений на останні години в розкладі. Золотоустом його називали навіть ті, хто не втомлювався писати «викривальні» статті. У чому ж полягав секрет його успіху? Причин кілька: Зеров був першопрохідцем – створив курс лекцій для предмета «Історія української літератури», якого на той час не існувало; намагався розглядати будь-яке явище в українській літературі в контексті світової культури; мав неймовірну пам’ять, був красномовним і ерудованим промовцем, не стомлювався урізноманітнювати матеріал дотепами на афоризмами.
Про лекції Зерова маємо спогад К. Михайлюк: «Лекції Миколи Костьовича […] лишили в мене і в більшості слухачів враження таке глибоке, яскраве і шляхетне, що їх просто не можна забути. Навіть ті студенти, що недолюблювали його, були згідні з ним, що він посідає спеціальний дар захоплювати слухача, поривати його за собою. Під час його лекцій іноді здавалося, що авдиторія порожня: всі сиділи, затаївши віддих, скуті чарами, що спливали з його слів. […] Все його єство випромінювало якусь притягальну силу».
Микола Зеров умів передати аудиторії своє захоплення предметом лекції, примусити відчути її свою жагу і гордість, любов і біль. Як згадував один з його студентів Григорій Костюк: «Кожне українське літературно-мистецьке явище він розглядав у порівнянні з подібними явищами інших народів».
Л. Вакуленко згадує: «Весь виклад Миколи Зерова був забарвлений почуттям живої і безконечної любови до України, і це почуття викликало у вашім серці відповідне співзвучання. Ви, у кого національний комплекс був, можливо, приспаний чужими впливами, віднаходили себе. Лекції Миколи Костьовича розкривали розумові і серцю його слухачів, хто вони і чиї вони діти. Блудний син повертався до своєї матері – знедоленої України, а син малосвідомий діставав могутні і шляхетні національні стимули на все своє життя».
Конец ознакомительного фрагмента.