Миротворець

Дереш Любко

Дійшовши висновку, що їм і справді краще зараз побути порізно, Стефан, майже спокійний, повернувся літаком до Львова. По якімсь часі вони відновили з Андреа спілкування есемесками, і їхні розмови були підкреслено дружніми, з деякою прохолодою.

А поки там що, його студії вели вглиб Штукенгайзенової таємниці, тож звертати увагу на відносини з Андреа не було ні часу, ні, по правді, бажання. Його знову огорнуло приємне, млосне відчуття ­втрати кордонів — знову це присмеркове перебування між 2013 і 1913, знову міжвоєнний Львів, записки лінґвістичного клубу, пани з вусами і тростинами, ­роллс-ройси та русо-балти на брукованих вулицях.

Якось Стефан вийшов на спацір, і місто вразило його своєю нереальністю. Здалося, що то — лише прикра мара,

невдала вигадка, яка заступає йому справжнє місце, в якому він живе — Дуклю, і що він, мов сплячий, не може прокинутися від цього лихого сну, аби скорше долучитися до компанії Себастьяна і грати з ним у театрі або читати разом книги десь на полонині, пасучи корів.

Це відчуття нереальності так налякало Стефана, що він вирішив опанувати себе і логічно проаналізувати, що ж відбувається з його головою. Він злякався, що від тривалої роботи над дисертацією розум у нього затьмарився. Якесь холодне, ніби металеве, нерозуміння піднялося на поверхню свідомості, і воно хотіло знати: хто я? Що відбувається зі мною? Хто, зрештою, такий цей Себастьян Штукенгайзен?

Найбільше шансів отримати достовірну відповідь він мав, як не дивно, саме на останнє запитання. Провівши невелике розслідування в архіві, він з’ясував, що нащадки Чиж-Вишенського жили неподалік Львова, у місті Дрогобич. Дізнавшись силами Інтернету, телефонії та власного чару адресу Чиж-Вишенських, він рано-вранці сів на автобус і вирушив до Дрогобича.

Знайшовши стару, добре підмазану хату, він, почуваючись трохи незручно з букетом хризантем у руці, врешті наважився зайти на подвір’я.

У домі хтось був. Йому відчинила літня жінка, яка назвалася донькою Чиж-Вишенського, пані Славою. Побачивши охайний вигляд жінки, він не пошкодував, що одягнув свою парадну білу сорочку. Жінка прийняла квіти і поставила їх у вазу біля світлини батька. Лянґе побачив, що то був могутній вусатий чоловік з рішучим підборіддям та безстрашним пог­лядом, схожий більше на полководця, ніж на вченого. Самий лише вигляд Чиж-Вишенського наелектризував Лянґе: він відчув присутність знання. Ось як виглядала людина, що знала дещо важливіше, ніж терпіння тимчасового тіла — ось який у неї з’являвся погляд наприкінці життя, сповненого цієї таємничої слави. По тілу Лянґе забігали мурахи, і він відчув, як волоски на тілі стали сторчма.

Пані Слава запросила Лянґе до вітальні, а по якімсь часі повернулася з чайником чаю, вазочкою з варенням і тарелею з маківником.

— Пробачте, будь ласка, що турбую вас, — почав пояснювати їй Стефан. — Я науковець. Мовознавець. Я приїхав до Львова провести невелику наукову розвідку зі штукенгайзенознавства.

— О, то вже навіть наука є така? — засміялася пані Слава, наливаючи йому чаю. — Не чула ще.

— Вона щойно становиться, — відповів трохи нія­ково Стефан і поправив окуляри. — Просто зараз. Я — її перший і, здається, єдиний представник. Хоча, по правді, cитуація дуже дивна. Постать Штукенгайзена варта якнайбільшої уваги, причому не тільки серед мовознавців. Як на мене, це одна з найвидатніших постатей минулого століття, якій слід стояти поруч з Ейнштейном, Юнґом, Германом Гессе. Пробачте, я, може, буду трохи гучним у своїх висловлюваннях, я дещо афективний, так каже мені моя приятелька, але як інакше висловити своє подивування працями Штукенгайзена, я просто не знаю...

Стефан, відчувши, що бовкнув зайве, затулив собі рота чашкою чаю і з-поза неї стежив за реакцією пані Слави.

Та сіла біля вікна і дістала маленькі вервиці. Це була досить огрядна жінка, не товста, але міцної кості, як у батька. Вона носила грубі окуляри, і волосся її, суміш каштанового з попелястим, було закручене в акуратну кульку на потилиці. У пані Слави були повні руки і повні пальці, якими вона хутко перебирала буси на вервицях. Дивлячись на її обличчя, на її тонкий рот на широкому, відкритому обличчі, Стефан раптом відчув, що ця жінка значно розумніша, ніж видалася попервах.

— Мій батько мав багато труднощів через Себастьяна, — сказала вона спокійно, з деякою

гордістю в голосі, і Стефан утвердився у правильності свого відчуття. — Про Себастьяна звідкись знали німці. Вони забрали батька і протримали добу у слідчій камері, але хтось із батькових охоронців був на лекції Штукенгайзена у Відні. Коли він дізнався, що батько — близький друг Себастьяна, він допоміг йому втекти. Коли прийшли червоні, батька відправили на фронт, але, дякувати Богу, він пройшов через війну живий і здоровий. Вже по війні хтось доповів у комітет, що батько брав участь у націоналістичному русі. Його допитували на предмет знайомства зі Штукенгайзеном, вилучили всю літературу, яка була в батька з мовознавства. Конфіскували листування Штукенгайзена. Батька відправили на п’ятнадцять років у табори. У таборах він завоював пошану серед зеків — він розказував, що в усіх ситуаціях поводився так, як це зробив би Себастьян, і всі лиха оминули його. Він проводив штукенгайзенівські вечори навіть у таборі. Зеки цінували його. Там цінують не за гроші та не за силу, там цінують за дух. Знаєте, коли помер Себастьян, з батьком сталося перетворення. Він розказував, що завжди був недорікою, надто ж порівняно із Себастьяном! Але, коли той помер, у батька ніби розв’язався язик. Коли він говорив, усі заслуховувались, точно як раніше Себастьяном. Батько казав, ніби сам Себастьян приходив йому на язик, коли він починав говорити. Табори зробили з батька мудреця. До нього приходили, як до святого. По добре слово, по благословіння. Ви знаєте, його помітили навіть охоронці. Вони бачили, яка в батька сила волі, який він твердий. Навіть вони ходили до нього, просячи пораду. Він показав їм, що то вони в тюрмі насправді, у тюрмі свого невігластва, а він вільний, хоч би де був. Така була сила в батька. Тому книг Штукенгайзена так боялися. Там було це все. Була та свобода, та мудрість. Тому його так боялися, — повторила пані Слава. — От ви дивуєтеся, що Штукенгайзена не досліджують зараз. Нічого дивного — все було знищено. Спалено, визбирано по архівах і знищено.

Пані Слава втерла сльозу зі щоки.

— Ви маківник беріть, це в мене зять із донькою приходили в неділю, я для них зробила...

— Скажіть... — нерішуче озвався Стефан, скуштувавши маківника. — А ви не зауважували у батька... якихось дивних ознак? Я нічого лихого не хочу сказати про вашого батька, але, може, ви помічали його в незвичайному настрої? Може, він плакав частіше за інших? Чи, може, в якийсь транс впадав? Може... може, він писав якісь вірші? Наприклад, про щось... щось дуже печальне? Вибачте, якщо мої запитання видаються дивними, я розумію, вони можуть викликати навіть обурення...

Пані Слава подивилася на нього, і Стефан знову відчув на собі її проникливу розумність, від якої він почував себе геть оголеним і дурним.

— Я розумію, про що ви, — сказала пані Слава. — Батько був дуже прив’язаний до Себастьяна. Він завжди тримав його портрет біля ліжка, розмовляв із ним, присвячував йому всі свої праці. Ми не говоримо на цю тему з чужими людьми. Люди цього не розуміють. Вони дуже дешево сприймають це, знаєте? Дешево сприймають це, а потім верзуть про нас усілякі нісенітниці.

— Вибачте, якщо я... якщо я заторкнув щось дуже особисте, просто я теж... теж стикнувся із чимось подібним...

Пані Слава усміхнулася.

— Батько дуже болісно пережив відхід Штукенгайзена. Коли Штукенгайзен пішов, не стало цілої епохи, всього того світла, знання, що він давав людям. Але Себастьян залишив батькові дар мови, і той дар мови тримав батька в бадьорому духові, не дозволяв зневіритись.

— Дар мови?

— Так. Ви знаєте, які люди до нього приходили? У нас у гостях бували Василь Стус, Василь Симоненко, Михайло Сухомлинський. Ви знаєте, хто ці люди? Це дуже відомі українські поети, письменники. Стовпи епохи. Він був їхній духовний батько, їхній наставник. Ви знаєте, батько читав людей, як відкриту книгу. І він знав, що сказати людині. Навіть одне слово, і все — і людина вже йшла далі, вже горіла, вже передавала цей вогонь іншим.