Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)
Шрифт:
"Присягаюсь Аллахом, що за хлопчина!
– - гукали вони.
– - Розповiдає нам таку цiкаву оповiдку про злодiя, а коли ми з цiкавостi та напруги пiдступаємо аж до нього, вiн спокiйнiсiнько цупить нашi табакерки! I жоден того не помiтив! Оце-то хлопчина!"
Один гладкий емiр у зеленому, як трава, тюрбанi гукнув:
"Верни нам табакерки, Юсуфе! Ти дiстанеш свою плату!"
I тодi Юсуф Багдадець вийняв з-пiд своїх схрещених нiг двадцять чотири табакерки й повернув їх власникам. А на килимок, де вiн сидiв, посипались
Вiдтодi в Iсхiбi ходить прислiв'я: "Де поетам платять, там злодiї стають чесними!"
Обидва iншi оповiдачi, Ахмед Довгобородий та Iбрагiм Гарбузова Голова, пороззявляли роти з подиву над мистецтвом їхнього приятеля Юсуфа й вiдступили йому роботу базарного оповiдача. Ахмед став водоносом, а Iбрагiм став заробляти на хлiб як лазник.
Пошли їм, Аллаху, довгого вiку. Отак.
Прадiдусь, докiнчивши оповiдку, пiдвiвся з морської скринi, а я про всяк випадок помацав, чи мiй годинник iще в кишеньцi. Годинник був на мiсцi. Прадiдусь помiтив той рух i сказав:
– - Не бiйся, Хлопчак! Розповiдати я вмiю, може, й не гiрше за Юсуфа. Але красти я не вчився нiколи! Ну, як тобi сподобалась оповiдка?
Я вiдказав:
– - Пре-чу-до-ва! I така довжелезна!
– - Але ж мораль коротка!
– - Так, прадiдусю. Мораль тут така: хто починає розказувати оповiдку, той не повинен ломитись у вiдчиненi дверi або йти занадто довгими манiвцями. Треба спокiйним, упевненим кроком iти до мети.
– - Ох, Хлопчачок!
– - захоплено вигукнув прадiдусь.
– - Я хотiв сказати майже те самiсiньке! Справдi вже помiтно, що тобi скоро мине одинадцять рокiв!
Я дуже запишався вiд прадiдусевої похвали. Я саме хотiв зробити надзвичайно розумне зауваження про одинадцятирiчних хлопцiв, коли хтось зашкрябався знадвору в дверi горища. То, певне, був Уракс. Я вiдчинив дверi, i сенбернар гордо ввiйшов, виляючи хвостом, стрибнув на мене, поклав менi лапи на плечi, а в зубах пiднiс до моїх очей папiрець.
– - Куш, Ураксе!
– - сказав я.
Пес лiг, я взяв у нього з зубiв папiрець, розгорнув його й прочитав уголос написане на ньому:
"Шановних пановiв, просять, спуститися дообiду". Прадiдусь подивився менi через плече й мовив:
– - Твоя долiшня бабуся в одному реченнi зробила чотири помилки. Але в неї навiть помилки люксовi. Ходiмо ж на гостину!
Поки ми спускалися двома крутими прогонами сходiв у пiдвальний поверх будинку, прадiдусь казав:
– - Та мораль, що ти видобув з моєї оповiдки, -- це, звичайно, тiльки мораль для людей, якi розповiдають оповiдки. Iншi люди можуть вичитати з неї й iншу мораль.
– - Звичайно! Наприклад: "Хто хоче красти, той повинен стати майстерним злодiєм! А нi, хай краще стане голярем!"
– - Гм...
– - гмукнув прадiдусь.
– - Це не справжня мораль, Хлопчак, це злодiйська мораль. Я сказав би iнше: "Спритнiсть i вправнiсть рук -- дивовижнi
Ми вже зiйшли вниз, де смачно пахло смаженою рибою. Долiшня бабуся, що пов'язала собi квiтчастого фартуха, саме накладала в тарiлки картопляний салат, а долiшнiй дiдусь iз гарними чорними кучерями вже сидiв за столом, i перед ним стояла склянка грогу.
– - Добридень, Якобе!
– - привiтався з ним прадiдусь.
– - Добридень, Хлопчак! Вип'єте скляночку грогу перед обiдом?
– - Дякую, дякую, Якобе! Краще опiсля.
Ми сiли за стiл i взяли собi що хто дужче любив: вареної трiски з петрушковою пiдливою або смаженої з розтопленим маслом. Говорили за столом мало, їсти рибу -- для цього треба чималенько уваги й спритностi.
Пiсля їжi нам, чоловiкам, подали до Пташиної кiмнати грог i лимонад.
Долiшня бабуся лишилась у кухнi -- помити посуд.
Дивно, але долiшнiй дiдусь дуже зацiкавився нашими вiршами.
Довелось розказати йому всi, якi ми пам'ятали. Вiн слухав, i його чорнi вусики аж тремтiли вiд задоволення. Довелось пообiцяти, що ми потiм прочитаємо йому всi нашi вiршi.
Пiсля третьої склянки грогу долiшнiй дiдусь напустив на обличчя таємничий вираз i вийняв iз жардиньєрки велику порожню порцелянову вазу.
– - У цiй вазi долiшня бабуся тримає повну збiрку моїх творiв, -мовив вiн. Потiм випустив на стiл цiлу купу згорнених дудочкою папiрцiв, перев'язаних барвистими стьожечками.
– - Невже ви теж вiршуєте, дiдусю?
– - спитав я.
– - Так, Хлопчак, -- сказав вiн несмiливо.
– - Вiршую! Але тiльки з якоїсь нагоди, розумiєш? Коли твоя долiшня бабуся розсердиться на мене, я ввечерi кладу їй на подушку вiрша. Вона це любите. Цi вiршi вона називає своїми "подушковими вiршами" й ховає їх у оцiй вазi. Але я не повинен цього знати. I ви глядiть не викажiть, що я знаю цей сховок!
– - Слово честi!
– - сказали прадiдусь i я. А тодi ми розгорнеш декотрi дудочки й прочитали вiршi.
На першому папiрцi почерком долiшньої бабусi було написано:
"Цього вiрша, склав Якоб коли я в ранцi на нього сердилась за те що напився грогу".
А нижче почерком долiшнього дiдуся:
Часом серце, люба Анно,
Нам турбота тисне зрана.
Треба, щоб її забути,
Грогу доброго хильнути,
I збагне людина вмить,
Як їй буть i що робить.
*Твiй Якоб*
– - Гарний вiршик, Якобе, -- похвалив прадiдусь.
– - Але мораль небезпечна.
– - Знаю, -- зiтхнув долiшнiй дiдусь.
– - Та Анна завжди каже, що краще випити трохи грогу й бути милим, нiж завжди тверезим i злим!