Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)

Крюс Джеймс

"Гм...
– - подумав вiн.
– - Здається, тут спить байбачок!
– - I трохи залiз у ту дiрку. Там йому дещо здалося знайомим, i вiн гукнув: -Агов, агов, хто тут живе?"

Хропiння стихло, i голос, теж нiби знайомий Максиковi, сердито озвався:

"Хто там? Хто це перебиває мiй зимовий сон?"

"Я, байбачок Максик!
– - вiдповiв наш утiкач.
– - Я шукаю зимового нiчлiгу!"

"Хто, хто?
– - гукнуло з глибини нори.
– - Максик? Не може того бути! Мого брата Максика впiймали

люди, i вiн сидить десь у клiтцi".

"Та нi ж бо! Я тут!
– - закричав на все горло Максик. Бо вiн раптом здогадався, що потрапив у свою давню оселю. Вiн ще прислухався, що чути з глибини, й гукнув: -- Здоров був, брате Мукi!"

Потiм байбаки обнялись по-байбачому переднiми лапками й вiдсвяткували свою зустрiч. Аж до пiзньої ночi обидва сидiли, гомонiли, розповiдали. Максик розказав братовi про всi свої пригоди, а пiд кiнець сказав:

"Ти знаєш, братику Мукi, можна дiзнатись багато, коли не спати взимку. Але в цю пору в норi все-таки затишнiше!"

За десять хвилин обидва вже лежали в глибокому снi й хропли нiби навзаводи. I так вони хропли до березня чи квiтня, сплячи так мiцно, як умiють тiльки байбаки.

Прадiдусь аж зiтхнув iз полегкiстю, коли докiнчив оповiдку.

– - Коли в мене такий настрiй, я мушу зразу розповiдати або вiршувати, -- сказав вiн.
– - А то голова заболить або нежить почнеться.

– - Прадiдусю, -- сказав я, -- коли ти розповiдав, кiлька разiв хтось наче пробував вiдчинити дверi. За ними хтось стояв?

– - Ет, Хлопчак, дурниця. То вiтер. Хто б там стояв за тими дверми? В домi нема нiкого, крiм горiшньої бабусi. А вона оповiдками не цiкавиться.

– - А й правда!
– - погодився я. Але в ту ж мить побачив, як тiнь, що падала на шибку в дверях, зникла. А за хвилину бабуся гукнула зi сходiв:

– - Де ви там? Доки я вас чекатиму зi снiданком!

Тодi в мене майнув здогад. Але я нiчого не сказав, а лишив свою пiдозру в думцi.

Поки я вмивався та вдягався, ми з прадiдусем розмовляли про байбачка Максика.

– - З цiєї оповiдки ти можеш зрозумiти, -- сказав прадiдусь, -- що з таких слiв, як "снiг", чи "лiд", чи "лiсник" мало пуття, коли не знаєш того, що цими словами називається. Це достоту так, нiби мати смичок, але не мати скрипки.

– - Прадiдусю, -- спитав я, -- адже й у твоєму вiршi про тарганячу газету є отаке не зовсiм зрозумiле слово?

– - Нi, Хлопчак, таргани в моєму вiршi просто вихваляються словом, якого зовсiм не розумiють, та ще й перекрутили його. Ось послухай цього вiрша ще раз.

I прадiдусь почав:

Глофпофтамп!

Усiм вiдоме те, що бджоли,

Здається, хтозна вже вiдколи

Свою газету видають.

А те, що таргани кухоннi -

Газети власники законнi,

Не всiм вiдоме ще, мабуть.

Слово

день у день

В нiй одне лишень:

"Глофпофтамп!"

Хоч серед тарганiв шкодливих

Чимало хлопцiв є кмiтливих,

Учених в мовi не однiй, -

Створiння мудрi, що й казати, -

Але читати i писати

Вони не вмiють, хоч убий.

Пишуть, та дарма,

Глузду в тiм нема:

"Глофпофтамп!"

Надумавшись, цi хлопцi гарнi

Прийшли якось-то до друкарнi

I так сказали друкарям:

"Газету надрукуйте, люди,

Для тарганiв, а що в нiй буде -

То вже дарма, байдуже нам".

От друкар узяв,

Та й надрукував:

"Глофпофтамп!"

Тепер вони газету мають,

Та тiльки грамоти не знають -

Нiхто, хоч би тобi один.

Все ж окулярiв накупили

I ну читать її щосили,

Щодня по декiлька годин.

Та одне лиш там

Видно й вам, i нам:

"Глофпофтамп!"

Як бджоли й комарi побачать

Оту газету тарганячу,

Вiд смiху падають вони.

В нiй змiсту жодного не видно,

Але поважно i солiдно

Її читають таргани.

Подив у очах,

Захват у голосах:

"Глофпофтамп!"

– - Кумеднi цi таргани, -- сказав я.
– - А що воно може означати, прадiдусю, оте "глофпофтамп"?

– - Мабуть, "головпоштамт". Але сам розумiєш -- таргани навряд чи можуть уявити собi головний поштамт. Речi, про якi говориш, треба спершу побачити. А то слова будуть такi порожнi й кумеднi, як твої штани й сорочка на стiльцi.

– - То виходить, слова -- це одежа, в яку одягають увесь свiт?

– - Атож, приблизно так воно й є. Без мови свiт був би голий, як ти оце тепер. А завдяки мовi вiн стає пристойний i чепурний, як ти завдяки одежi.

– - Панове, чи. довго ще менi чекати?
– - гукнула знизу бабуся.
– Какао прохолоне!

Я хутенько одягся, i ми пiшли до кухнi. На снiданок були молочнi булочки з какао -- моя улюблена страва вранцi.

Ми знов завели розмову про абетковi вiршi. Горiшня бабуся мовчала й удавала, нiби вони її зовсiм не цiкавлять. Але раптом сказала:

– - Носитеся зi своїми абетковими вiршами! Велике дiло. Якби я схотiла, то й сама могла б їх складати. Я просто не хочу. Не маю часу на такi дурницi. Життя для цього надто важке, та ще коли маєш моторного катера!

"Ой-ой-ой!
– - подумав я.
– - Зараз почне бiдкатись!"

Але вона не бiдкалась. Навпаки, сказала:

– - Коли хочете придумати щось справдi складне, то звiршуйте такого вiрша, щоб у ньому кожне слово починалося з iншої лiтери та ще й за абеткою.

– - Ого!
– - вигукнув я.
– - Цього нiхто в свiтi не зумiє. Занадто важко.