Моє слово

Стефанык Василь Семенович

Коби ж були послухали. Та й зачєласи баталія. Всі, що май боязливі, повтікали, лиш лишилиси три богачі, та п'я­ть бідних, та жінки. Жінки лишилиси всі, бо вони знають, що їх ніхто не б'є у бійці. То вперед вівели Федика Мельника. Вівів єго Ковалюк, і Петрик, і Іван. І Ковалюк лиш раз свиснув

по голові орчиком - та й череп хрус на місці, а Федь­ко уснув на місці, як куря.

А Печенюка Міхайла вже не так було легко. Хлоп дужий, як медвідь, бо знаєте, а не боїзливий. З ним валувалиси зо три годині по хаті: їх штири, а він один. Правда, помагали і жінки, але що баби годні. Звалили го в хаті - розкидав з себе штири хлопи, як галушки, звалили в хоромах - знов не да­вси. Приволікли до дверей, та й ймивси одвірків. Але Петрик Синиця уфатив єго палець у зуби та й віпровадив, а як віпровадили, та й убили колами. Убив Петрик, та й Каленик, та й Іван. Хотіли ще Касіяна вбити, але одно, що дуже просив жінок, та вони тримали єго під сорочками, а друге, що зробивси день, та й люди спамнєталися.

То вбили: Іван Каленик, та Дмитро Золотий, та Петрик Синиця, та Никифір Ковалюк.

– Оце прокуратор сказав оскаржене, а тепер будемо слухати винуватців,- сказав Онуфрій.

– Іван Золотий.

– Гір. [1]

– Ти винен, що-с убив Міхайла та й Федька Мельника?

– Ні, не винен.

– А хто ж винен?

– Та ми не винні, але богачі.

– Як богачі?

– А так винні, що нас хотіли вітати з весіля.

– Хотіли, але ви не далиси, а їх вигнали-сте на той світ.

1

–

Тут (нім.)

– Або що мене маєте питати?

– Іванку, руй, гадино, не підтикай під ніс, бо зараз дістанеш. Кажи, чим убив-єс?

Тут Онуфрієві почала помагати публіка.

– Ти, Золотий, кажи все по правді, бо зараз дістанеш бу­ки,- казали з сіней ґазди.

– Я, бігме, лиш раз ударив!

– Чим?

– Сапом.

– По чім?

– По плечах.

– Ну, а Каленик?

– Я не знаю.

– Як не знаєш, то сідай.

– Каленик Золотий!

– Я сам.

– Ти вбив Міхайла?

– Єго вбило єго богацтво.

– Лиш не змудра, Каленику.

– Яке змудра, п'єний-єм був, весілє було, музики грали, а бо­гачі хотіли нас вігнати, то ми хотіли набити.

– Добре набили, але хто вбив?

– Я не тямлю.

– Памнєть коротка якась.

– Чим бив-ес?

– Чим мав.

Онуфрій нічого вже не казав, лиш махнув рукою на пару­б­ків. Ці ймили Каленика в руки.

– Дайте му п'єтнаціть буків, та й буде говорити.

І пішли дальші зізнання. Публіка хотіла конче карати, та Онуфрій не позволяв і випитував дальших оскаржених. Та серед того, як оскаржені не хотіли зізнавати перед Онуф­рі­єм, всі, що стояли в сінях, почали кричати: «Вони вбили, най же відпокутують».

І витягали одного за другим і подавали в дальші руки. А ті руки, богато їх, хапали їх, мстилися і ревли по селі, а за собою лишали страшний зойк жінок і конаючі хвилі по­м­сти.