Моксель, або Московія. Книга трейтя
Шрифт:
Тому, звичайно, у правому нижньому кутку літопису є й кирилична нумерація. Однак при вивченні книги професор О. О. Шахматов виявив у тій нумерації безліч помилок. «Він… встановив, що нумерація церковно–слов’янськими цифрами була зроблена після втрати з літопису двох аркушів: одного — після а. 7 за новою нумерацією (про що зроблено запис почерком у XVIII ст.), а другого — після а. 240 за старою. Крім того, нумерацію зроблено після того, як аркуші в кінці рукопису були переплутані. Відповідно до тексту, після а. 236 мали йти а. 239–243, 237, 238, 244 і наст.» [21, с. 3].
Таким чином, нумерацію аркушів
А далі звернемося до досліджень літопису. їх здійснив професор О. О. Шахматов. Ось про що йдеться в Радзивилівському літописі (том 38 ПЗРЛ) 1989 року видання: «Рукопис складається з 32 зошитів, з яких 28 по 8 аркушів, два по 6 (а. 1–6 і 242–247), один з 10 аркушів (а. 232–241) і один з 4 аркушів (а. 248–251)» [21, с. 4].
Вивчивши детально структуру описової частини кожного зошита Радзивилівського літопису, О. О. Шахматов зробив цілком обґрунтований висновок: «Зрозуміло, що в зошиті було по 8 аркушів» [26, с. 4].
Навіть з цього короткого опису літописних зошитів чітко проглядається чиєсь втручання в текст Кенігсберзького літописного зводу. Зазнав змін, чи, точніше буде сказано, втручання текст першого, другого, третього, шостого, сьомого, восьмого, тридцятого, тридцять першого, тридцять другого зошитів. Ми не станемо деталізувати процес втручання. Відзначимо тільки, що якби кожен зошит складався з восьми аркушів і були зшиті докупи в одну книгу 32 зошити, то Радзивилівський літопис (книга) складався б з 256 аркушів. Проте він складається з 251 аркуша (непарна кількість).
У старих книгах нумерували не тільки аркуші, а й самі зошити, що зроблено і в Радзивилівському списку. Однак професор О. О. Шахматов зауважив, що і з цією нумерацією в книзі не все чисто. «Зберігся старовинний лік зшитків (на першому аркуші кожного зошита. — В. Б.), але більша частина поміток, зроблених церковно–слов’янськими цифрами на нижніх полях, зрізана при оправленні рукопису в палітурку» [26, с. 4].
Цікаво, що нумерація перших трьох зошитів зрізана і затерта, залишилися позначені церковнослов’янськими цифрами четвертий і п’ятий зошити списку, далі знову зрізані і затерті номери шостого, сьомого і восьмого зошитів. Церковнослов’янська цифра на зошиті 9 збереглася.
Отже, і в ці зошити було певне втручання. Інакше не було б потреби приховувати нумерацію.
У літопису помітна фальсифікація не тільки із зошитами, а й з окремими сторінками. Так, у другому зошиті відсутній аркуш з церковнослов’янським номером 8. А аркуш із церковнослов’янською цифрою 16 в літописному рукописі йде 15–м, хоча мав би бути останнім аркушем другого зошита.
«Найбільш разюча обставина, яка з’ясовується при уважному вивченні церковнослов’янських номерів перших двох зошитів, полягає в тому, що номери трьох аркушів — 10–го, 11–го, 12–го — за церковнослов’янською нумерацією… кимось виправлені, а саме — збільшені: їх попередні церковнослов’янські номери були 9, 10, 11… Це виправлення — настільки грубе, що його важко не помітити…» [25, с. 86].
У цьому випадку в літопису мали б з’явитися два 12–ті аркуші.
Але й це не все. Усі перші аркуші (вісім аркушів) Радзивилівського списку одиничні, розірвані, тобто непарні. Подібного не буває в цілих зошитах. Там аркуші завжди йдуть парами.
«Взагалі зауважимо, що на перших восьми аркушах рукопису, які викладають початки російської історії, — хронологію, походження слов’янських племен, заснування Новгорода, заснування Києва і т. ін. — нумерація або відсутня, або виконана явно різними стилями…
Складається враження, що відбувалася якась робота з «виправлення» цієї частини літопису. Це видно і з дослідження Б. А. Рибакова… Причому Б. А. Рибаков робить свої висновки лише на підставі аналізу тексту, не посилаючись на розрізненість аркушів і пропуски в нумерації. Але його твердження, що вступний розділ набраний з окремих, погано пов’язаних між собою уривків, має логічні розриви, повтори, різнобій термінології і т. ін. — повністю узгоджується з тим, що… перший зошит рукопису справді зібраний з окремих розрізнених аркушів, з явними слідами правки церковнослов’янської нумерації…
Схоже на те, що початок Радзивилівського літопису зазнав значної редакційної правки у другій половині
XVII століття…» [25, с. 94].
Як бачимо, все до примітивного просто і традиційно. Готуючись до крадіжки назви «Русь» для Московії, Петро І грубо зліпив Радзивилівський літопис, швидше за все в Кенігсберзі, а можливо, і в самому Санкт–Петербурзі. Він вчинив дуже просто: велів вписати у єдину книгу частину візантійської та світової історії, частину київського літопису Нестора (такий існував) і частину пізніх записів (найімовірніше ХV–ХVІ століть) про події в ростово–суздальській землі до 1206 року, тобто сфальсифікував сам текст.
Проте згодом фальсифікували не лише текст. До речі, абсолютно в усіх зошитах книги були підтерті номери аркушів, а окремі вставлені чи вилучені, що змінювало сам зміст тексту Радзивилівського літопису. Так, привертає увагу те, що вставлений після «припасування» аркуш із церковнослов’янським номером 9 та арабською цифрою 7 цілком змінив територію майбутніх володінь династії Рюриків. Він приписав їм Біле озеро, Ростов, Муром тощо. Саме на цьому аркуші йдеться про запрошення Рюрика на князювання у Новгород. Маємо абсолютно відверту фальсифікацію «Повісті минулих літ». Я б навіть уточнив — нахабну брехню.
Таким чином намагалися об’єднати київську землю та її слов’янський етнос із ростовською землею та її (мерянським) фінським етносом.
Послухаймо: «…фальсифікаторові не дуже важливо було, який саме аркуш вирвати; головною метою було звільнення місця для аркуша з церковнослов’янським номером 9. Церковнослов’янський номер на попередньому аркуші 9 було переправлено на церковнослов’янське 10. Так звільнилося місце… Відзначимо, що навіть при побіжному перегортанні рукопису цей аркуш відразу впадає в очі. Його кути найбільше порвані. Він цілком явно є окремим аркушем, тобто — не частиною цілого розвороту…» [25, с. 89].