Молоді літа короля Генріха IV
Шрифт:
Анрі прив'язує коня і рушає до млина, обходячи аж поза пагорбом — чи нема де орендаря. Нарешті він входить досередини. З дверей видно все велике приміщення млина, попід двома стінами складено стосами лантухи, біля третьої крутяться в своєму зрубі вальці, крізь четверту свистить вітер. Коли двері грюкнули від протягу, мельничка хутко обернулась: вона саме підсипала на вальці зерно — чи вдавала, ніби підсипає. Хустина зсунулась у неї з грудей, два горбики білого тіла часто здіймаються й опадають — з переполоху вона важко дихає.
— А, це ви, мій вельможний
— Мадлон! — мовив Анрі радісно й нетерпляче. — Твій сторож заснув десь у шинку. Маємо час. Дай-но я зав'яжу тобі хустку. — Натомість він спритно розстебнув на ній сукню. Вона не опиралась, тільки повторила його слова:
— Маємо час. Чого ви так квапитесь, вельможний пане! Ви ж візьмете, що хочете, тоді поїдете собі геть, а я лишусь виплакувати очі. Я так люблю ваше товариство… бо ви вмієте красно говорити, — додала вона, і хоч вираз обличчя у неї лишався шанобливий, але в її вузьких очах світилось більше насмішки, ніж у будь-якої дружини маршала. У ту хвилину Анрі шанував усю прекрасну стать і тому зовсім не помічав, яку гру веде мельничка. А вона поклала під стосом лантухів біля стіни ще два, і вийшло зручне сидіння, чи, коли захотіти, ложе. Сіла там сама, підкликала його і якраз завдяки цьому стала господинею становища.
— Друже мій, — сказала вона, — тепер уже б можна й до любощів, але це таке діло, що я не люблю, коли мені його перебивають. А в цю пору навряд чи може обійтися без того, щоб не приїздили помольці. Що ж до шинку, то, може, й справді хтось там заснув, але звідти сюди нема й тисячі кроків, а люди, буває, несподівано прокидаються.
Все це вродлива мельничка говорила гучно, рівним голосом, анітрохи не збентежено, хоч Анрі вже досить успішно почав стягати з неї спідницю. Могло здатися, ніби він робить те не з нею, а з якоюсь іншою. А сама вона думала наче тільки про своє: як краще все влаштувати. Обняла його кругленькою рукою за плечі, щоб він краще слухав, і перейшла до головного.
— Я хочу, щоб ми незабаром пробули вдвох цілий день, з ранку до вечора, й подарували одне одному всі радощі й насолоди, не боячися, що перешкодить хтось сторонній або хтось непроханий зіпсує нам найприємніші хвилини. Ти не згоден зо мною, любий друже?
— Наскільки я зрозумів твою проповідь… — вимовив він захекано й спробував повалити її, не помічаючи, що рука, яка ніжно обіймала його, була їй, між іншим, ще й опорою. Отже, нічого в нього не вийшло; тоді він засміявся й повернувся до її слів: — Твого чоловіка треба прибрати звідси на цілий день. А як, красунечко Мадлон? Коли ти так надумала, то й зроби. Бо, крім тебе, ніхто цього не зуміє.
— А от і ні, вельможний пане. Якраз, крім тебе, цього ніхто не зможе. — І почала з'ясовувати йому, як це діло облагодити: — Тільки ваші урядовці, величносте, можуть на цілий день затримати мельника.
— Тобто
Ні, вона мала на увазі не це. Треба скласти якісь папери, щоб їх довго обговорювати й виправляти, кілька разів віддавати писарям переписувати наново, і аж увечері їх підпишуть обидві сторони. Які обидві сторони? Ну, одна сторона — Мішо, орендар цього млина.
— А друга?
Жінка якусь хвилю мовчала, допитливо дивлячись вузькими очима на свого молодого короля: чи спроможний він здогадатися? «Які дурні робляться ці чоловіки, коли в них щось зовсім інше в голові», — думала Мадлон. Нарешті пояснила, стишивши голос і лагідно киваючи головою, — і те, й те з жалю до його недотепності в такому збудженому стані.
— Друга сторона — це ви самі, величносте. Ваш нотар складатиме замість вас ті важливі папери, а ми тим часом кохатимемося скільки стане сили.
На останніх словах вона знов піднесла голос і надала йому відтінку млосного сподівання — хоча в тій солодкій млості чулась і дрібка тихого глуму. І тому Анрі відразу все зрозумів: його хочуть обшахрати. Ті документи, про які вона говорить, можуть містити лиш одне: що він передав млин у власність її добрязі чоловікові. Така мала бути ціна, за яку ця жінка любитиме його — любитиме справді, і марно Мішо сподіється вийти з цього торгу без рогів. «Бо жіноча натура хоче всього, — думав Анрі.— І млина, й кохання, а найбільше — перемоги над обома чоловіками».
— Я зрозумів, — коротко відповів він; у ту мить він не хотів від Мадлон нічого понад те, що вона сама вже вділила йому: жіночу хитрість, таку винахідливу, і вміння надити обіцянками, і спритність, і невблаганність свого солодкого серця.
А ще за мить він подумав: «Нічого не вийде, шахрайко!» І вже повалив її. Вона відразу закричала:
— Мішо!
Із стоса лантухів вивалився один лантух, крізь утворену дірку виліз орендар і гепнувся згори на Анрі. Щоб скинути з себе той тягар, Анрі довелось виявити неабияку спритність — не меншу, ніж жінці, коли вона хотіла прибрати його до рук. А вона в захваті, як справжній знавець, дивилась на те борюкання й навіть не думала допомагати чоловікові.
А коли вельможний гість щасливо випручався, став на ноги й відскочив далі, той вахлай нахилився, щоб з розгону буцнути його головою в живіт. Анрі збив орендаря з ніг і владно гримнув:
— Мішо!
Та ніщо вже не помагало. Обличчя у вахлая побагровіло, видно було, що його ось-ось ударить грець. Він ухопився за королів лікоть і звівся на ноги, але ліктя не відпустив. Анрі не виривався: може, мельник угамується й усе обійдеться без скандалу. Тому він, не опираючись, пішов туди, куди тяг його Мішо. А той тупцявся. по млину в сліпій люті — чи, може, та лють не була така сліпа, як гадав Анрі, бо раптом вони опинились над глибоким зрубом, у якому крутились вальці. Аж перед останнім кроком Анрі збагнув, що надумав його супротивник, і ударом ноги повалив орендаря на підлогу. Інакше б не минути лиха: вахлай штовхнув би його в зруб, і залізні вальці, захопивши руку, розтрощили б її до плеча.