Молоко з кров'ю
Шрифт:
Льошка сидів у президії поруч із новим головою і, скільки тяглися нудні збори, стільки лякав рокитнянців, що зібралися у клубі, неприродною, моторошною, закам'янілою посмішкою.
— Мамо рідна, які ж козли! — хитався вже вдома над пляшкою. — Стільки років голову морочити, щоби я стільки років сподівався… Виходить, я не перспективний?! І не молодий? А який?
Маруся пляшку відібрала, холодної води з відра чоловікові на голову плеснула.
— Мабуть, знають…
— Що?!
— Що п'єш, — сказала.
— Я не п'ю! —
— А хто ж іще?! — сум розлила. — Кидай пити, Льошо, бо й із заступників вилетиш.
Льошка не те, щоби кинув пити, але став обережнішим і за комір закладав тепер лише у компанії з добрими друзяками — баяністом Костею та агрономом Миколою, який у нього на весіллі за дружбу був.
— І нащо нам того Поперека привезли?! — збурював компанію. — Все одно мені все робити доводиться.
— От і роби! — радили друзі. — У районі побачать, як ти хазяйнуєш, і посадять у голови А Поперек далі нагору піде, теж тобі потім віддячити зможе.
Льошці, дійсно, майже все доводилося вирішувати і організовувати самому. Поперек жив у місті, тож, хоч десять кілометрів від міста до Рокитного, щодня дисципліновано долав відстань на власній «Волзі», рівно о шостій вечора згортав будь-яку діяльність і — жнива тобі, електрика на фермі вигоріла, комбікорми привезти мають чи дезінфекція на току — від'їжджав до міста. На ранок свіжий, мов огірок, — рівно о восьмій, що теж для села пізно, вилазив з «Волги» біля контори й одразу ж починав кричати на Льошку, мов на пацана якого.
— А що це за молоковози біля ферми? Хіба я дозволяв? — чи — Де рознарядка на прополювання буряку? — чи — Як ти, Олексію, міг дозволити, щоби два трактори без соляри у полі заглухли?! — і так без кінця і без краю.
У Льошки складалося враження, що Поперек знає усе, що відбувається у колгоспі, але, крім як драти горлянку, нічого робити тут не збирається.
Більшу частину дня, коли Поперека «терміново» не викликали у район, куди він полюбляв їздити і як їхав, зникав там надовго, голова сидів у кабінеті і красиво розкладав папери на стоси.
— Миколо Миколайовичу! — вривався до голови хтось із колгоспників. — У степу КамАЗ став. Карданвал «полетів»…
Поперек спершу змушував візитера вийти, чемно постукати у двері й тільки потім зайти. Візитер виходив, стукав, заходив і гарячково повторював про карданвал. Поперек елегантним жестом тиснув на кнопку апарата для селекторних нарад.
— Олексію? Зайди до мене.
Льошка заходив. Поперек, червоніючи від гніву, наказував ліквідувати безгосподарність у вигляді карданвала, який «полетів» у КамАЗа.
— Зробимо, — відповідав Льошка.
За місяць головування Поперека в Рокитному колгоспники уже йшли напряму до заступника, хоч Поперек і вимагав, аби про всі проблеми доповідали йому особисто. Це так обурило голову, що Льошка години зо дві слухав його шипіння про субординацію, партійну дисципліну і наслідки ігнорування
Льошка пообіцяв виправитися, але рокитнянцям до того байдуже. Знай біжать до його кабінету, минаючи Поперека. І довелося Льошці вислуховувати візитерів, потім чемно стукати у кабінет голови, заходити і доповідати:
— Миколо Миколайовичу! У степу за фермою на КамАЗі карданвал «полетів». Дозвольте відправити «бобика» на базу «Сільгосптехніки» за новим карданвалом. Я вже з ними зідзвонився і домовився.
— Дозволяю, — благодушно погоджувався голова, і виходило красиво — ніби без Поперека рокитнянський колгосп розвалився б за день.
Льошка крутився, мов білка у колесі, але напиватися тепер став люто — обійшли його, обійшли, зігнорували, наче й нема його, підкосили капітально. Здавалося, він перестав помічати Марусю і малого Юрка. Прийде додому, як ніч надворі, їв не їв за пляшку вхопиться і у літню кухню, де вже Костя з Миколою цибулю з огірками ріжуть. І тільки як Марусі терпець урветься та візьметься вона за рушника, скрутить його батогом та почне друзяк по спинах з двору, тільки тоді, наче схаменеться, пляшку викине, жінку обніме.
— Марусю, їдьмо з Рокитного…
— Десь краще побачив?
— Все одно де, тільки не тут. Не цінять мене тут, ноги об мене витирають.
— Хто? Поперек? А ти під нього не підкладайся, як та дешевина! Роби своє, хай бачать у районі — некомпетентне воно колгоспом керувати.
— Не підкладатися? Та він мене зничтожить! Головним помічником молодшого двірника зробить!
— А ти не трясися, то й не зничтожить — зуби обламає.
— І що ти у тому розумієш?! — дратувався.
— А ти де інше побачив? Куди звеш? Всюди на наші голови свої попереки знайдуться, — розсердилася. — Та ти й сам — Поперек!
Ох і розлютився! Як не вдарив? Уже і кулака над головою заніс, а тут Юрко у кімнату, до батька рученята простягнув.
— Обідила ти мене, жінко, — процідив, малого на руки підхопив і пішов надвір.
Маруся ще трохи по хаті покрутилася, забрала у нього малого і пішла до Орисі.
— Хочеш, йди зі мною, — сказала Льошці.
— А хату на кого? — очі відвів. Що є жінка поруч, що нема — йому все одно. Образа душу ятрить і, скільки не заливай її горілкою, ще глибше в'їдається.
Орися, як не трималася, розхворілася якраз після похорону Старостенка, усе частіше згадувала Бога, бабу Параску і партизана Айдара, ніби до зустрічі готувалася. Маруся щодня забігала до матері, іноді лишалася біля неї, і за півроку, коли Льошка геть перестав помічати хоч щось, крім власної образи, зовсім переїхала з малим до Орисі. Доглядала матір і, коли хтось із надокучливих рокитнянців уїдливо допитувався, чого це Маруся не працює, відповідала: