Москалиця
Шрифт:
Северині хочеться піти в той білий безмір неторканого снігу, щоб загубитися там навіки і де б ніхто й ніколи не знайшов її сліду.
А усміхнена й посмутніла водночас Біла Панна за вікном простягає їй білу руку — ніби хоче допомогти не загрузнути у вибілених
Чи вона просто їй хоче помогти, бо ось...
Нарешті прийшли вже й по неї.
Василь із Семеном?!
Чи Воронін по свою москалицю?!
І кожному з них вона рідна, хоч від усіх спасалася все своє життя.
Вони таки нарешті зійшлися всі одночасно, тільки не знають, хто має перший почати...
Та Біла Панна враз стає поміж: ними, немов перегороджує шлях до Северини...
О, тут таке, що й не зрозумієш, хто свій, а хто чужий...
Але своїша — таки оця мудра Панна-Жінка... бо нараз вона щодуху втягує Северину в білу свою намітку, ніби хоче сховати під непорочним своїм укривалом.
Северині боятися нічого: вона також;, як ця спасенна Жінка, дотепер непорочна.
Вона Діва — навіть із виссаними мертвою гадиною цицьками, під якими зараз уперше забилося серце так, що нарешті й стало.
...То ти, Райський Брамнику, Воротарю Раю, спинив моє серце?!
Ти, святий Петре-святий Понеділку,
Бачиш, думала, що лише дута не втомиться ніколи. А вона, душка, також розсипалася, мов спорохнявілі мої кості, і тепер хоче спочинку від усього.
Бо може, ти, Брамнику, й не святий Петро, й не Понеділок, а мій небачений і незнаний тато... полюби мене зараз, як любить свою дитину правдивий Тато і відкрий свою чорну браму. Навіть, коли за нею — пекло... бачиш, наздоганяють навіть тут...
Вони мене нарешті вислідили, Воротарю... вони мене й заарканять.
Як не в свої бункери, то у свої сибіри.
Але я вже не розірвуся між ними, як розривалася весь вік.
Звільни, Брамнику... від чужих і своїх. І дай мені нарешті дихнути без жодної думки.
Щоб стало порожньо-порожньо.
Отак.
Без нікого.
...Я все одно насправді ніколи їх не боялася, як нікого в житті й не любила.
Лиш опиралася.
Вони, може, про це й не здогадувалися.
Але я нічого їм не забуду.
Навіть — на Тому Світі.