Москва Ординська
Шрифт:
Отже, словосполучення було вигадане московитами саме в ті часи, коли вони писали свою «героїчну» історію. Хоча М. М. Карамзін у праці «История государства Российского», яку писав із 1803 до 1826 року, цього терміну не вжив жодного разу.
Вносячи до російської історичної науки суцільні вигадки та стовідсотково спираючись на каркас такої будови, московити одночасно запустили облуду про так званих монголо-татарів. Вони так посилено пропагували впродовж ста років цей термін, що він спочатку прижився на сторінках московських історичних писань, а згодом його запозичила і Європа.
А ось як під це словоблуддя
«По первоначальному плану Батыю предполагалось дать 30 000 войска; нет оснований думать, что это число было потом изменено в ту или другую сторону. В это же войско входили и 4000 монголов с семьями, даных Чингисханом в каждый улус, в виде разсадника монг(ольского) элемента; главную же часть войска Батыя составляли татары — около 25000 душ с семьями. Таким образом, господство у нас (у Московії.—В.Б.) Чингисидов можно назвать игом монгольским, так как династия была монгольского происхождения, но можно назвать и татарским игом, потому что подавляющую массу завоевателей составляли татары; можно назвать и игом монголо-татарским…» [38, т. XII А, с. 634].
До питання кількісного складу армади хана Батия московити з давніх часів додали значні «доважки брехні». Спочатку вони визначали те військо в кількості 300 тисяч вершників. Та під тиском неспростовних фактів і свідчень давніх істориків посунулись до 150 тисяч. Хоча насправді хан Батий привів до країни Моксель не більше 30 тисяч людей.
«Героїчний епос» оборони Ростовсько-Суздальської землі все більше обростав вигадками. Доходило до абсурду, про що може свідчити опис письменником В. Яном знаменитого нападу на військо Батия Євпатія Коловрата, коли хан «з гармат стріляв по горобцях». Згадаймо, як метальні машини жбурляли каміння у тих, хто наступав. Це саме той випадок.
Однак найвищого «патріотичного задоволення» досяг російський письменник Володимир Чивиліхин у своїй книзі «Память», у якій вдався до психологічного й фактологічного аналізу давно минулих років.
Наведемо лише невеликий витяг із цього роману-есе, аби читачі відчули логіку мислення російського ура-патріота:
«Точного числа воинов Бату-Субудая, появившихся на границах Рязанского княжества осенью 1237 года, никто не знает… Многие историки явно приувеличивали, когда писали о 300—500 тысячах всадников… Предположение о 150-тысячном начальном войске степняков наиболее приемлемо» [44, с. 460—461].
Йому так забажалось — і то істина! Бажає душа В. Чивиліхіна слави із давніх-давен — і цього досить! Не тільки у цьому конкретному випадку.
Ще згадаємо про причини, які спонукали московитів до відвертої брехні.
Повернімось усе ж таки до терміна «монголо-татари». Як уже згадувалось, М. М. Карамзін у своїй 12-томній праці повсюдно вживав слово «татари» і лише зрідка «моголи», що надзвичайно суттєво. Бо великий свідок минулого В. де Рубрук взагалі не вживав ні слова «монгол», ні слова «могол»:
«Прежде чем нам удалиться от Сартаха, вышеупомянутый Койяк вместе со многими другими писцами двора сказал нам: “Не говорите, что наш господин — христианин. Он не христианин, а Моал, так как название «християнство» представляется им названием какого-то народа. Они превознеслись до такой великой гордости, что хотя, может
Саме у слові «моал» криється секрет походження роду Чингісхана! Треба розуміти: оточення старшого сина Батия — хана Сартака, дало чітко зрозуміти В. де Рубруку та його супроводу, що Сартак за своїм походженням не може належати ні до християн, ні до татар. Воно несе інше навантаження — ознаку Божественного походження, і не визначає національності. Суть його в тому, що представник роду Чингісхана не може належати до простих християн, підлеглих наміснику Бога на землі — Папі. Чингісид, за їхнім поняттям, стоїть поруч (на одному рівні) з Богом: тільки один править з неба, а інший — на землі.
У хана Гуюка у ті роки так і було викарбувано на його особистій печатці: «Бог на небе, а Куйюк-кан над землею храбрость Божия. Печать императора всех людей» [11, с. 38].
Звертає на себе увагу той факт, що Койяк та його писарі, в нашому випадку, подали це слово в однині, бо вважали, що тільки хан Сартак належав до моалів. Це надзвичайно цінно. Бо пізніші записи про народ (чи плем’я) моал абсолютно нічого не стверджують. До племені моалів у ті часи міг належати не тільки рід Чингісхана, а це сотні людей, а і його одноплемінники, яких набиралось декілька тисяч.
Щоб достовірно судити, що означає слово «моал», треба вивчити оригінали (звертаємо на це особливу увагу) праць Плано Карпіні та Вільгельма де Рубрука. Ті переклади, які зробили московити та подали суспільству, переповнені надзвичайно верткими «доважками брехні», їх не можна вважати оригіналами.
Необхідно також пам’ятати, що в XI—XII століттях взагалі не існувало слова «монголи», тим паче «монгольський народ». Існували окремі племена, які в процесі свого подальшого розвитку створили монгольський народ. А кожне з тих племен мало свою назву. З давніх-давен до монгольського етносу належали такі племена: хорчини, джарути, оннюти, хешигтени, харачини, тумути, узумчини, хучити, суніти, торгути, ольоти, дербети, хошути, тумети, барга, буряти, захчини. Пізніше монгольські племена розділились на дві гілки: східну та західну. У XVI столітті східна гілка монгольських племен розділилася на північну та південну. Західні ж монгольські племена, відомі під іменем ойратів, у XVII столітті створили свою державу під іменем Джунгарія.
Треба зазначити, що Джунгарія, яку постійно підтримувала Московія, про що свідчить «Історія Казахстану» [45], у XVIII столітті завдала декілька надзвичайно жорстоких ударів по тодішньому Казахському ханству, повністю винищуючи під час набігів казахів.
Ця подія зайвий раз засвідчила, що казахський та монгольський етноси у минулому не мали нічого спільного. Хоча не треба забувати, що багато казахських родів на початку XIII століття прибули на сучасні терени Казахстану з території сучасної Монголії. Однак ойрати ніколи не сприймали казахів, як своїх рідних одноплемінників.