Москва Ординська
Шрифт:
Сюди такі кургани повинні були просунутися разом із першими російськими поселенцями з верхів’їв Двіни і Дніпра» [5, с. 95].
Повинні-то повинні — та не просунулися. Ніхто з археологів, які працювали в другій половині XIX століття в Ростовсько-Суздальській землі та її околицях, довгих і подовжених курганів не відшукав. Тобто серед більш як 10 тисяч розкопаних могильних курганів не було жодного, який хоча б за зовнішніми ознаками належав «росіянам». Хоча йдеться зовсім не про «росіян», а слов’ян. Росіян у ті часи не існувало. Залишимо цю маніпуляцію на совісті «радянського археолога».
Граф О. С. Уваров лише в одній своїй книзі (не говоритимемо про щоденникові записи) докладно описав розміри кількох сотень саме круглих курганів. У його
Навіть О. А. Спіцин змушений був поскаржитися: «Майбутні дослідники Ростовсько-Володимирської області зроблять велику послугу науці, розшукавши тут безсумнівні сліди давніх кривицьких подовжених і довгих курганів» [5, с. 96].
І мовби за бажанням О. А. Спіцина, у 1904 році археолог О. О. Смірнов розшукав і дослідив (біля міста Мурома) кілька подовжених курганів. Але, як виявилося, і вони належали не «російським», а фінським племенам. Так що навіть О. А. Спіцин змушений був визнати: «…належність їх до типу смоленських (гніздовських.—В.Б.) ще не з’ясована. Посуд у цих курганах виразно фінський…» [5, с. 96].
Це, однак, не перешкодило йому зробити висновок про круглі кургани Ростовсько-Суздальської землі: «Ми без вагань визнаємо володимирські кургани російськими, і прояви в них фінського елементу вважаємо незначним» [5, с. 166].
Вважати, у принципі, О. А. Спіцин міг, що заманеться. Проте доказів для його «вважань» не було.
О. С. Уваров у своїй книзі подав тисячі назв урочищ, сіл, селищ, річок і озер, які мають фінські корені й фінське походження. Таких корінних «російських» назв, як Москва, Ока, Кострома, Клещино, Неро, Шендора, Кустері, В’язьма, Клязьма, Гза, Волга, Колокша, Теша, Уводь, Кіжила, Шупуліно, Істра.
А оскільки російському члену-кореспондентові цей «фінський привід» було «нічим крити», то він про це просто промовчав. Так би мовити, «не помітив». Звичайний прийом «великоросів».
Однак О. А. Спіцин дуже докладно, як для дев’яти сторінок, «розтлумачив» саме слово «меря». Отут він породив «шедеври» своєї логіки: «Що Володимирський край колись заселений був фінами, це очевидно й не піддається сумнівам, та щоб це була саме меря й щоб саме вона займала Ростовське і Плещеєвське озера, на це потрібні докази інші, ніж постання на Нестора і Many… (Мерянської землі.—В.Б.)…
Через те, що ім’ям мері називають себе черемиси, і на підставі того міркування, що Галич Мерський стоїть у землі черемисів, вважаємо за можливе літописну мерю ототожнювати саме з цими народностями… Слова літопису тут не факт, а лише домисел» [5, с. 164].
Вражає цинізм російських учених мужів. Не міг же член- кореспондент радянської Академії наук не знати найпростішої істини: черемиси ніколи не називали себе цим ім’ям. Вони завжди величали себе самоназвою — марі, що тотожно — меря. Саме «великороси» маніпулювали прізвиськами цілих народів. Згадаймо: татари — волзькі булгари; малороси — русичі, українці; киргизи — казахи; зиряни — морт-комі; вотяки — уд-морт тощо. Російський професор М. А. Кастрен, один із великих учених-фінологів, ще задовго до О. А. Спіцина виразно наголосив на тому, що корінь слів: мор, мар, мер, мур, єдиного походження — від фінського слова марі — людина. Той же М. А. Кастрен чітко пояснив, що саме «великороси», ламаючи фінські назви, розірвали однокореневі
Заява О. А. Спіцина про «домисел» легендарного Нестора — не дурість. Це вже очевидна фальсифікація наукового мужа. Вочевидь, великий Нестор набагато краще за О. А. Спіцина знав, де на початку XII століття утла меря. І хоча працю Нестора дуже ґрунтовно попсували «вставками» московські «мужі від науки», на чому наголошував О. О. Шахматов, геніальність її від цього не зменшилася.
А ось як далі маніпулював зі словом «меря» «радянський археолог»:
«Указівки на існуючі географічні назви у Володимирській області, пов’язані нібито з ім’ям мері, не можуть видаватися переконливими, тому що етнічні назви застосовуються лише на окраїнах племені, де вони мають реальний сенс, як позначення межі, і де вони негайно зникають, як тільки місцевість суцільно займають інші однорідні племена; російському населенню, що зайняло Ростовське озеро, незручно було називати його Черемиським» [5, с. 164-165].
Подібні докази викликають усмішку, немає сенсу їх коментувати. Адже якщо вище О. А. Спіцин визнав, що «Володимирський край колись заселений був фінами», а пізніше їх «витіснили росіяни», то, за його логікою, «назви… негайно зникають, як тільки місцевість суцільно займають інші однорідні племена». Що ж сталося з цими «росіянами», які чомусь залишили у своєму побуті не лише саме слово «меря», а й десятки тисяч інших, чужих їм фінських назв? Наприклад, Москва, Волга, Ока та інші. В який кут у своїх вигадках забрів російський член-кореспондент Академії наук? Притім спотворив зміст наукових висновків О. С. Уварова. Позаяк той чітко писав: «Якщо тепер, дивлячись на великий простір, зайнятий назвами, що нагадують давню Мерю, ми зазначимо, що таке співзвуччя імен може трапитися випадково, то найкращим спростуванням такого заперечення можуть слугувати самі ці назви. Коли в Тульській губернії (на окраїні!—В.Б.) у назвах: Мерлево і Мерлиновка повторюються тільки ті назви, які нам вже траплялися в Нижегородській і Ярославській губерніях, де, безсумнівно, жили Меряни, тоді подібні назви набувають якості найбільш переконливих доказів. Назва Меринове, що зустрічається в колисці Мерянського народу, поблизу озера Клещино, і повторюється без жодних змін у Вологодській, Нижегородській, Тверській і Ярославській губерніях, загалом 8 разів, усуває будь-яку можливість звичайного збігу» [4, с. 10].
«Чимало із цих назв як вод, так і селищ повторюються у найвідцаленіших між собою місцевостях, доводячи цим не лише свою етимологічну єдність чи спорідненість, але також і єдність походження перших мешканців цих країв. Лише один і той же народ міг, розкинувши свої селища на великому просторі, повторювати ті самі імена або давати назви однакового етимологічного походження» [4, с. 12].
Ось і кінець балаканині О. А. Спіцина. О. С. Уваров писав про назви меря й інші, які є не лише безпосередньо біля озер Неро і Клещино, а чітко нагадував про їхнє існування на величезному просторі мерянської землі. Для того й була складена мапа, яка підтверджує велику істину другої половини XIX століття. Щодо «незручності» слова «черемиси» «радянському археологові» слід нарікати на московитів. Фінські племена меря й марі до цього стосунку не мали.
Однак хоч як би хитрував та вивертався О. А. Спіцин, він все-таки повинен був пояснити, кого ж мав на увазі під «російським народом»? Які племена слов’ян, за його ідеєю, перекочували в IX—XII століттях у Мерянську землю?
І він нарешті ледь-ледь відсунув завісу таємниці:
«Для нас важливе питання не про те, росіянам чи фінам належать володимирські кургани, це для нас особисто давно вирішено, а про те, якому, зокрема, російському племені вони можуть бути приписані» [5, с. 166].